Торік напередодні Нового року село Соколівка Лановецького району сколихнуло жорстоке вбивство — між чотирма місцевими молодиками розгорілася сварка, а потім сталося непоправне… 39-річний Костянтин Бабіков (на фото) був у компанії значно молодших від себе односельців. Чоловіки випивали, а будучи добряче «під градусом», почали з’ясовувати стосунки… У голові не вкладається, що через якусь суперечку так по-звірячому розправилися з людиною. Костянтину поламали ноги, перерізали горло, вибили око, порізали геніталії… Бездиханне тіло нелюди поклали у балію, занесли до криниці й кинули у воду… Як згодом встановили правоохоронці, вбивав чоловіка 21-річний Дмитро Б., інші двоє з компанії нібито були свідками злочину і лише допомагали приховати тіло. А тим часом у Соколівці подейкують, що кров загиблого — на руках й інших чоловіків… Влітку справа була передана на розгляд до Бережанського районного суду. На лаві підсудних — Дмитро Б., потерпіла у справі — сестра вбитого Майя Завінська. У Костянтина не було сім’ї, його мати загинула кілька років тому, з двома рідними братами та двома сестрами він не особливо підтримував стосунки. Близько десяти років жив у чужих людей — допомагав їм по господарству, а вони давали йому все необхідне. Останнім часом планував податися у монастир, але нелюд відібрав у нього життя…

«Я доводила слідчому, що вбивав не один…»

Чи не найкраще знала Костянтина родина Кривокульських із Соколівки. Оскільки стара хатина самотнього чоловіка розвалювалася, він тинявся селом, де б переночувати, то вони й прийняли його до себе. У їхньому помешканні він мав кімнату, їв з усіма, разом працювали на городі, поралися біля худоби.

— Рік за роком — і Костя став для нас рідним. Він був неконфліктним, добродушним, мухи ніколи не образив. Нам не завдавав незручностей, єдине, іноді заглядав у чарку, але то через безпросвітне життя… — зітхає пані Люба Кривокульська. — Було, що ми якось посварилися, він пішов до інших людей, але потім знову повернувся. На похороні люди з двох сіл плакали за ним, а ось рідних не було… За день-другий до трагедії Костя попросив у нас 500 гривень і сказав, що їде до Почаївської лаври. Він часто навідувався до монастиря, знаходив там душевний спокій. Ми підтримували його прагнення. Думали, що поїхав, але того фатального дня я ішла на зупинку в селі і несподівано зустріла його. Мабуть, горе-друзі заманили на чарку… «Іди додому!» — просила я. А коли повернулася, мені повідомили страшну новину… Прибіг хлопчина, що живе навпроти нас, і сказав, що Костя мертвий… Та жахлива картина досі перед моїми очима: стіни оббризкані кров’ю, «стежка» з крові від хати до криниці, покатоване тіло… Скоро роковини, а я досі не можу відійти… Ми з сільським головою забирали тіло з моргу, я взяла кредит, бо не мала тоді грошей на поховання… Я доводила слідчому, що вбивав не один, не можу конкретно на когось вказувати, бо не була там, але Костя був дуже сильний — легко виходив на пагорб із мішком зерна, тож, думаю, від одного він оборонився б… Хоча кажуть, що його вбивали непритомного… Досі не знаю, за що замордували сироту… Спершу в селі говорили, що Костя нібито знав, що односельці пограбували когось і хотів «здати» їх поліції, згодом поширили версію, що конфлікт виник через назбиране в селі пір’я для продажу. Судять одного, який взяв усе на себе, проте його мати всіляко намагається довести, що він не винен… Мене поки що не кликали до суду як свідка. Рано чи пізно правда мусить бути встановлена, вбивці мусять сидіти!

«Костя мав відмолити родинні гріхи…»

За трагічною історією Костянтина — не менш трагічна історія всієї його родини, яка розгубилася по світу. Кілька років тому живцем згоріла його матір — вилізла на горище по сіно для кіз, а була з гасовою лампою, там її і знайшли мертвою… Його бабусю вбили в Криму, де вона жила, замордували й дядька…

— Костя мав відмолити родинні гріхи… Його тягнуло в монастир, знав багато молитов, мав світлу душу, — каже його сестра Майя. — У нашій родині віддавна ішло щось не так. Родина бабусі була розкуркулена, втратила все набуте важкою працею. Бабуся переїхала із Лановеччини до Криму, там жила і наша мати. Нас у матері було п’ятеро, батьки у нас різні. Гріх осуджувати, але вона не дбала про нас, дітей… У десятирічному віці я потрапила до інтернату — якось заступилася за одну жінку, це не сподобалося мамі і вона виставила мене за двері… Коропецька школа-інтернат стала для мене другим домом. Ми рідко бачилися з рідними, я навіть не знала достеменно, де вони живуть, бо часто переїжджали — з Криму до Калуша, звідти — по селах Лановеччини. Костя перший розшукав мене ще до смерті мами, приїжджав до мене. Живу я нині зі своєю сім’єю у Заліщиках. Наша сестра мешкає у Росії, один брат — у сусідньому селі біля Соколівки, нездужає, безпорадний, інший брат сидів у тюрмі… Про смерть Кості я дізналася, вже коли його поховали. Плакала… Бо, Господи, що ж таке?! Нині для мене обов’язок — домогтися покарання вбивці брата. Костя жив спокійно, нікому не чинив зла, а з ним так жорстоко повелися… Серце крається, коли чую в суді подробиці трагедії… Правоохоронці спершу хотіли списати вбивство на нашого брата, раніше судимого. «Не робіть такого!» — обурювалася я, то вони висунули обвинувачення одному із компанії. «У тебе є сім’я, маєш вдома що їсти, Бог дав тобі здоров’я, а ти забрав життя в невинної беззахисної людини…» — звернулася я в суді до підсудного. «Я не робив це сам!» — відповів. «Не важливо, скільки вас було, ти тримав ніж у руках…» — пробувала достукатися я до його совісті. До речі, він вбив мого брата, коли ще недобув умовний термін за побиття людини. Наближається сумна дата, ще раз переосмислюю страшну подію… Я безмежно вдячна пані Любі, яка доглядає за могилами Кості та нашої мами, знаю, що там горітиме свічка того грудневого дня…