Історія 30-річного Руслана Гетьмана з Тернополя — це кричущий меседж до сумління президента, урядовців, чиновників. Як так може бути, що чоловік, який захищав свою рідну землю від окупантів, став на війні інвалідом, повернувшись до рідного міста, не має куди іти, бо він — сирота? Наразі не може навіть оформити гарантовану державою допомогу як інвалід війни чи отримати земельну ділянку, бо у нього нема… місця реєстрації. Руслан ніколи не мав свого житла, зростав у інтернаті, потім квартирував у друзів, знайомих, при храмах, благодійних фондах, далі були Майдан, зона АТО… Видається, що цей відчайдушний хлопець потрібен був державі лише на лінії вогню і не більше. Нині він відбуває останні дні служби у 44-ій окремій артилерійській бригаді, коли ж його комісують, опиниться просто на вулиці…

У 16-річному віці розшукав матір…

Днями до редакції «НОВОЇ…» звернувся названий брат Руслана Гетьмана тернополянин Віталій з проханням написати про непросту ситуацію, в якій опинився сирота. Учасник АТО вже звідувався до чиновників Тернопільської міської ради: про надання житла там навіть не заїкаються, взяли лише заяву на виділення земельної ділянки і то поки що нічого не обіцяли. Руслан навряд чи оббивав би пороги держустанов, бо звик задовольнятися малим, а точніше — нічим, але ж з підірваним здоров’ям не так легко дати собі раду.

— Познайомилися ми з Русланом у 2000-их роках, якось постукав на свята у нашу квартиру і попросив їсти. Нагодували, дали одяг, потім наші шляхи загубилися, і лише через кілька років я впізнав його серед волонтерів благодійного фонду «Братерство сиріт», — згадує Віталій.

— Народився я в Борщові, виріс без батьків, зростав у дитячому будинку «Малятко», навчався в Коропецькій школі-інтернаті. Після дев’ятого класу мене взяли під опіку греко-католицькі священики, щоб не пропав у житті, особливо підтримував отець Михайло з Бережан, — розповідає Руслан. —  Я почав читати Біблію, згодом пішов працювати у благодійний фонд. Пробував себе у духовній семінарії, в монастирі, але це не моє, просто люблю Бога, Україну і допомагати сиротам та немічним. Вісім років працював у «Братерстві сиріт», ми проводили різні акції, їздили по області, але коли передчасно помер голова фонду, все призупинилося… У 16-річному віці я знайшов свою матір, приїхав до неї у Великі Гаї, але вона мене не прийняла… У мого тата було три дружини, чимало дітей… Якось я дізнався, що у Мельнице-Подільському дитбудинку-інтернаті був мій молодший брат. Усі ці роки я жив за місцем праці, у добрих друзів. На жаль, у наш час нереально, щоб сирота отримав бодай кімнатку в гуртожитку, не кажучи про власну квартиру.

Обрав собі нове прізвище — Гетьман!

Певне розчарування прийшло до Руслана після знайомства з матір’ю, тому він ще тоді задумався над зміною прізвища. А зробити такий крок його змусили дещо інші обставини: не так давно до хлопця дійшла інформація, що ФСБ внесло його в чорні списки через відверті відеозвернення через інтернет до російських окупантів, до Путіна, гуморески про сепаратистів. Руслан обрав собі нове, обнадійливе прізвище — Гетьман!

— Я був на Майдані у 10-ій сотні, бачив, як на Інститутській гинули наші хлопці, я дивом вижив… — поринає в задуму Руслан. — Куля снайпера пробила щит і зачепила мені ногу. Замість мене поруч життя віддав дід із Хмельниччини… В зону АТО я пішов за контрактом у травні 2016-го, мені було шкода вояків, котрі там гинуть, а я тут сидів без діла. Перед тим, як їхати на Донбас, я попросив благословення в одного із тернопільських владик, аби дозволив мені під час військової служби виконувати місію капелана. Чимало духовних осіб не готові їхати на війну, я а хотів підтримувати наших військових словом Божим. Пройшов військові навчання у Старичах на Львівщині, служив у 36-ій бригаді морської піхоти у Миколаєві, а потім мене направили в зону АТО у складі 501-го окремого батальйону морської піхоти. Ми були на першій лінії фронту, сепаратисти стояли від нас за півкілометра…

— Руслан носив з собою ікону Богородиці, молився і вижив. Гранати влучали у бліндажі, комусь з побратимів відірвало ногу, а його Бог беріг. Я попереджав його перед поїздкою на Схід, що війна — це страшна річ, але він це спробував, пройшов, щось взяв для життя, — каже Віталій.

— На війні нема безстрашних. Коли бомблять, то усі згадують Бога. Спершу деякі хлопці сміялися, що я роздаю образочки та вервиці, читаю 90-ий псалом, але потім зрозуміли. Боляче, але декого з них вже нема серед живих… Якось ми дрова рубали, дивлюся один побратим впав, другий… Найстрашніше бачити, як гинуть друзі. Із зони АТО я підтримував зв’язок із тернопільськими волонтерами, директором ТЗОШ №6, який разом із батьками школярів організовував збір харчів для солдатів. Підтримка своїх — неоціненна! Якось під час перестрілки впала стіна, я отримав контузію. До лікаря не звертався, думав, минеться, але потім довелося довго відновлюватися в госпіталі.

«Владі наплювати на таких, як я…»

За якийсь час після отримання травми у Руслана погіршилося самопочуття, він попросився у свого командування перевести його до військової частини у Тернопіль. А вже тут йому порадили пройти лікування в госпіталі.

— Пройшов обстеження у госпіталі в Лисичанську, два місяці лікувався у Львові в госпіталі, мене списали з війська, дали другу групу інвалідності через порушення психічного здоров’я. Скоро мене звільняють із 44-ої окремої артилерійської бригади і я не маю куди іти… — зітхає Руслан. — Держава передбачає виплату одноразової допомоги військовим, котрі отримали інвалідність в АТО, але, як мені пояснили, потрібно бути десь зареєстрованим, а я — безхатько… Я просив не виписувати мене із військової частини, коли отримав би допомогу, виписався б, але мені відмовили. Нікого не цікавлять мої проблеми… Владі наплювати на таких, як я…

— Колись Руслан був зареєстрований у мене певний час, але нині я не маю власного житла, мешкаю у батьків, тож не можу його прийняти, — пояснює Віталій. — Потрібно, аби якась людина або навіть організація бодай на місяць-другий зареєструвала його у Тернополі, щоб він отримав належні виплати. Руслан планує за отримані кошти придбати собі бодай якесь житло.

— Можливо, у когось є закинута хатина в обласному центрі чи порожня квартира, щоб там мене тимчасово зареєструвати. А може, пенсіонери захочуть оформити мене за своєю адресою, адже я маю стовідсоткові пільги на комунальні послуги, — міркує Руслан. — Якщо відгукнеться якась небайдужа людина, то я обов’язково напишу розписку, що жодним чином не претендую на її житло, що випишуся в зазначені терміни. Це певна формальність, але мені дуже потрібна нині. Вірю, що Господь через добрих людей допоможе мені.

Номер телефону Руслана: 097 660 99 32.