«Усі ми родом із дитинства» —  казав колись Сент-Екзюпері. Моя ж нинішня співрозмовниця у чарівній Країні Дитинства… живе завжди! Вона — з тих, хто оживляє ляльки і веде нас у світ Казки…

— Професія лялькаря — це робота, яка постійно надихає, — зізнається Євгенія Касьян. Вона — одна з найдосвідченіших актрис Тернопільського обласного академічного театру актора і ляльки, адже працює  тут з часу його заснування.
— Не бралася навмисно рахувати, але список зіграних ролей уже перевалив за сотню, — каже пані Євгенія. В які тільки образи — добрі та бешкетні, смішні і комічні, кумедні і трагічні — вкладала свою душу…   Грала усіх: від Снігуроньки і до… Баби Яги! (Сміється, — авт.)  Більшість людей несерйозно сприймають нашу професію.  Думають, що вона дуже легка й виключно для дітей. Проте насправді це велике чудо – “оживити” ляльку, і «чудити» вдається далеко не всім…

—  Пані Євгеніє, у Тернопільському ляльковому театрі ви з часу його створення…

—  І навіть… ще до його створення! У 1980 році я закінчила Харківський інститут мистецтв імені І.П. Котляревського і потрапила до Тернополя: на той час це був єдиний в Україні ляльковий театр, якому потрібні були актриси-лялькарки. Коли дивилася картку з направленням, навіть не знала, де це – Тернопіль…  Але мені сказали, що це таке гарне місто, ну прямо частинка Швейцарії в Україні, з красивим озером… «Підбила» з собою ще коліжанку, і разом поїхали до Тернополя. Приїхали, давай розпитувати місцевих: «Так, де у вас тут ляльковий театр? А вони нам такі: «А в нас нема лялькового театру…»     Телефонуємо до засновника та першого директора ляькового театру Юрія Кройтора, він зустрічає нас, веде в управління культури… Кажемо йому: «Та покажіть же нам врешті театр!»  «Зараз-зараз, — відповідає Юрій Георгійович, і … відкриває папку із архітектурним планом: ось, дивіться, такий у нас буде ляльковий театр…» (Сміється, — авт.)

  —  Фактично, театр народжувався на ваших очах…

—  Ні, це ми його народжували!  І то в неабияких муках… Увесь «театр» вміщувався у двох кімнатках нинішнього палацу «Березіль». Там ми увесь день тіснилися, а уночі проводили репетиції на сцені «Березолю». Чому вночі? Бо мусили чекати, доки закінчиться той чи інший концерт, а вони у ті часи, на початку 80-их, відбувалися ледь не щоденно…   До гуртожитку, де мешкали, нас поночі пускати не хотіли: де це виходите по ночах, які вистави?!..   (Сміється, — авт.). Цей театр творився нами… Акторів було небагато (а із вищою професійною освітою — і поготів!), тож у кожній виставі ми мали по 3-4 ролі! А ще ж і співали, і озвучували всі постановки!

—  За весь час своєї роботи ви оживили чимало казкових персонажів… А першу свою виставу, зіграну тут, пам’ятаєте?

—  Так, аякже, це «Сембо». Вона донині є у репертуарі театру, ми уже третій раз її «реінкарнуємо»-відновлюємо… Пригадую, я у ній грала… аж чотири ролі:  оленятко Сембо,  собачку, шакала і мавпу. Мене тягнуло на чоловічі, характерні ролі, а давали грати дітей — голос дзвінкий був, аж  зашкалював … Мене через нього актори навіть «ультразвук» між собою називали… (Сміється, — авт.) Але насправді було безліч можливостей грати цікаві, неймовірні ролі! Наприклад, у виставі «Червоненька квіточка» я мала відразу дві ролі: головну позитивну героїню Оленочку і  тут же… Кікімору!  Ду-у-же цікаво було перевтілюватися у межах однієї і тої ж вистави. Це тільки людині непосвяченій, сторонній видається, що праця актора-лялькаря — це суцільна «легкотня», мовляв, бавимося собі… Насправді ж за легкістю зіграної ролі — важка щоденна праця. Тодішній головний режисер, нині, на жаль, покійний,  Євген Ткаченко кожного тижня вивішував список книг, які ми, актори, мали прочитати… До кожної вистави був свій список літератури. Ми проводили творчі звіти-номери, зустрічі з глядачами, по чотири-пять днів на тиждень виїздили з виставами у райони…

— У вашій трудовій книжці тільки один запис: зарахована  на роботу до Тернопільського обласного театру актора і ляльки… Вражаюча вірність професії!..

— За весь час роботи в театрі я тільки двічі була на лікарняному: один раз, коли мусила лягти на операцію, і другий — коли народжувала донечку… Були і кращі часи, і гірші, було і зовсім погано — коли в 90-ті зарплату виплачували раз на кілька місяців, багато хто подався шукати інших хлібів. Ми з коліжанкою-артисткою тоді стали одними з першими аніматорів у Тернополі, працювали в образі клоунес Касі і Тасі. Пригадую, як, аби звести кінці з кінцями, працювала на чотирьох роботах одночасно: навіть прибиральницею в аптеці була! Такий час страшний був…  Бувало, що у виставі на п’ять ролей працювали тільки два актори.  Було все —  і сміх, і сльози… Але театру я не покинула…

— Почуття гумору незамінне для актора-лялькаря, бо ж і сама професія несе в собі елемент гумору, гри…

— О, гумору було багато.  Бувало, і зовсім не смішну ситуацію, скажімо, коли доводилося грати у холодному сільському клубі, де аж пара з рота йде, обігрували так, що аж заходилися від сміху…  Найбільше «везучою» на кумедні ситуації була вистава «Поросятко Чок».  Приїжджаємо у клуб, починаємо грати виставу, аж нас просять:   не встигаємо привезти дітей з іншого села, потягніть постановку ще трохи, аби вони хоч щось застали…   І ми 40-хвилинну виставу грали майже півтори години! Потім з тією ж виставою приїжджаємо в інший клуб, а завклубом нас не пускає, бо, мовляв, там усе приготоване для весілля за годину-другу! Що робити: діти ж зібралися, чекають… Ледве домовилися, що справимося за 30 хвилин! І ми відіграли: не скоротивши жодної репліки, жодного слова! На такому драйві зіграли!.. (Сміється, — авт.)

— Ляльковий театр значною мірою виховує глядача: так було раніше. А нині?

— Виховувати, звичайно ж, він намагається і нині. Але нині діти зовсім інші… Нині до мистецтва, особливо дитячого, ставляться як до опції. Росте покоління, яке в холі лялькового театру усе частіше озирається за попкорном…  Вони забувають, що героям вистави треба співпереживати, уболівати за них. Раніше вони були трепетніші, вірили… Раніше, коли ми приїжджали у село з виставою, то за нашим автобусом бігло півсела…

Нинішніх дітей важко зацікавити ляльковими виставами. Не тому, що вистави неналежної якості, зовсім ні. Просто діти перевантажені інформацією з усіх-усюд:  є анімаційні фільми, комп’ютери чи інші ґаджети, вони орієнтуються на голлівудщину, якій ми, на жаль, програємо…  Але до нас приходять за душею.  Магія ляльок —  все одно не залишає нікого байдужим.