Поки молоді жінки і дівчата готували святковий стіл, ювілярка сиділа на почесному місці і чи то журилася, що роки пролетіли так швидко, чи то раділа, що прожила такий поважний вік. А таки жаль було, що минула молодість, забравши з собою юначу вроду, життєрадісний настрій, світлі мрії. Колись голубі, як весняне небо, очі, поблідли і світилися спокоєм та ласкою, задивлені в минуле, котре пропливало в пам’яті, як у німому кіно.

Спогади про дитинство завжди починалися з тої землянки на городі, де довелося жити її батькам, поки відбудовували хату, спалену більшовиками в знак помсти бандерівцям. Потім згадала сільську школу, далі – педагогічне училище і роботу в початковій школі вже в іншій області. Теплою щемливою хвилею огорнули спогади про перше знайомство з майбутнім чоловіком. Одружилися, народили двох синів і донечку. Працювали і жили в кількох селах району (за розпорядженням зверху мінялось місце роботи). Житло наймали. Нині самій дивно, як витримали
13 переїздів з малими дітьми. Коли ж нарешті придбали власний дім, то заледве встигли закінчити ремонт, як тяжко захворів і помер чоловік. Одна розрада була, що виносили покійного з власної хати.

Пам’ятає свої щотижневі поїздки до матері, яка залишилася одна в рідному селі і ніяк не хотіла переїхати жити до доньки. А коли нарешті згодилася, то з туги за рідною хатою померла через два дні по приїзді. Поховали її на місцевому цвинтарі, то ходити до матері на могилу було близько.

А тепер от і вона, як колись мама, не може покинути свій дім в селі і перебратися в місто до доньки, котра щотижня приїздить до неї. Доньці завдячує своїм життям, згадуючи ту далеку різдвяну ніч, коли та, серцем відчуваючи біду, покинула студентську вечірку і приїхала додому, врятувавши їх з чоловіком від отруєння чадним газом. Лежачи тоді в лікарні, дивувалася, що сусідки по палаті переймалися не своїм здоров’ям, а журилися, як там вдома обходяться без них в господарстві. Хоча й сама думала тоді про дім більше, ніж про себе.

А спогади все котяться й далі назад в молоді роки, коли ще донечку водила в дитячий садочок, котрий щойно відкрився в селі і скоро прославився своїми дитячими ранками-концертами. Готувала ці виступи дітей вихователька «від Бога», як казали батьки. Вона складала для дітей віршики й пісеньки, шила сценічні костюми, малювала і клеїла декорації, готувала з дітьми подаруночки для батьків. Тоді впродовж кількох років садочок став центром дитячої творчості в селі. Бувало, що в школі батьки-вчителі обмінювались уроками, щоб мати змогу побачити виступи своєї дитини в садочку. Два покоління односельців пам’ятають ту невтомну жінку, котра ще й досі, в пору своєї глибокої старості, трудиться на городі, займається правнуками, бо керується головним жіночим принципом: якщо не я, то хто ж?! А ще вона любить малювати барвисті квіти, щоб подарувати малюнки рідним і знайомим, бо переконана, що від споглядання краси люди стають добрішими.

Про це все і розкаже ювілярка сьогодні своїм нащадкам. А ще про те, щоб не шукали щастя за морями, а будували свою державу і жили в ній, як господарі у власному домі. Бо то найбільше щастя для людини – народитися, жити, працювати і померти на своїй рідній землі, між своїми людьми.

Зі спогадів жінку вивів милий голосочок найменшої правнучки, котра стояла перед нею з великим букетом квітів і, запинаючись від хвилювання, промовляла щирі слова вітання, приймаючи від прабабусі естафету жіночих поколінь у родині.

Оксана Гуцал, с. Гаї Шевченківські Тернопільського р-ну