За жорстоке вбивство обвинувачуваному Ігорю Рендяку з того ж села дали вісім років тюрми. Трагедія сталася 26 червня 2016 року. Того дня Руслана кропила жуків на городі, що за п’ять хвилин ходьби від їхньої оселі. «Ідіть додому, не дихайте отрутою!» — просила жінка свою матір. «Русланю, щось Рендяки дуже гонять нині. Може, зачекати на тебе?» — було неспокійним материнське серце. Прийшла Руслана додому з городу, побігла до магазину по продукти, ще допомогла сусіду підв’язати яблуню, а під вечір подалася глянути, чи попадали жуки. Її 9-річна донечка Марічка хотіла теж іти на город, але сильно скавулів пекінес і дівчинка залишилася вдома. Руслана того дня вже не повернулася…

— За жорстоке мордування вісім років?! Вбивця нашої Русланки мав би покутувати все життя… — витирає сльози мати вбитої 65-річна Марія Нагірна. — Він уже відсидів два роки, ще йому дорахують зо два за законом Савченко, то не так багато й залишиться відбути. Прокурор просив дати підсудному 15 років тюрми, я теж казала, щоб дали щонайменше 15. Судді послухали, але своє зробили. «Такий суд можна було за два тижні зробити, а не їздити два роки», — сказала я після виголошення вироку. Якби справедливо покарали його, то би й інші боялися. А так вийде він з тюрми і далі буде те ж робити… Це не вперше в нього і не востаннє… Він не усвідомив свого вчинку, жодного разу не вибачився, не видно було, щоб його мучило сумління. Упродовж слухання справи сидів з опущеною головою, ледве спромігся щось промовити. Брав участь у слуханнях через відеоконференцію. Казав, що буде виступати на останньому засіданні, але під час дебатів теж промовчав, не звертався і з останнім словом. «То не я!» — єдине повторював. Але так каже кожен злочинець. Хто хоче визнати вину?! Він вчинив жорстоке вбивство, не  визнав вини, у нього нема пом’якшуючих обставин, тому вирок надто м’який.

Мати замордованої Руслани Марія Нагірна планує оскаржувати рішення Зборівського районного суду в апеляційній інстанції, хоче домогтися справедливого покарання для вбивці її доньки.

— Що ми пройшли за ці два роки — один Бог знає… «Скільки років буде сидіти в тюрмі?» — запитала мене Марічка, коли ми повернулися з суду. «Вісім…» — відповіла я. «Так мало…» — здивувалася дитина, бо чула, що я не раз казала, що за таке треба суворо карати. Марічка досі часто плаче за мамою… Коли потепліло, майже щодня ходимо до могили. Молимося за нашу Русланку. «Бабусю, хтось троянду вирвав на могилі мами… Посадіть ще кращу!» — просила Марічка. Пішла онучка до школи, я поїхала до Бережан і купила гарну троянду. Квітує могила барвами, ніби Русланка до нас усміхається. Шкода мені Марічки. Так рано втратила матір… Онучка зростає дуже доброю і щирою. Як і мати, вона гарно малює — навчається у художній школі. Прошу Бога, щоб дав мені сил доглянути її. Після трагедії мене почало сильно боліти серце. Лікарі радили лягати до лікарні. Але на кого залишу дитину? Мушу бути з нею! Руслана душі не чула у донечці. «Яка моя матір добра!» — повторювала Марічка. Для нас це смуток на все життя…

Підсудний Рендяк пояснив у суді, що між ним і Русланою того фатального вечора спалахнула сварка, що жінка нібито втрутилася у його відпочинок.

— Якби я знала, що чекає доньку, ніколи б не відпустила… Підсудний казав, що Руслану вбили під час сварки. Але я не думаю, що донька би ставала з ним до розмови, тим більше починала суперечку. Руслана була неконфліктна, ніколи не встрявала у чужі справи. Він вдарив її пляшкою по голові, мордував, встромив ножа у серце… Натерпілась Русланка від ката… Кажуть, що час лікує, але наша рана чомусь не гоїться…