Ранок 5 червня обпалив сумною звісткою: не стало відомого літературознавця, письменника та видавця Петра Сороки. Перша реакція — шок… Петро Іванович важко хворів, минулого тижня навіть оголосили, що він потребує донорів крові (мав доволі рідкісну 4-ту групу), проте згодом йому стало краще, здавалося, здоров’я пішло на поправку… Скільки він міг ще зробити, скільки написати!..  Проте ніхто не знав небесного присуду і того, що смерть так скоро поставить останню крапку в поемі його життя. Він помер так, як пророчо написав в одному зі своїх зверхлічних, трагічно-пронизливих віршів: «Залишивши денник на столі І в останнім реченні три крапки…»

Світла і добра людина, великий майстер слова… Витончений інтелектуал, поет високої культури, глибокий та вдумливий письменник-філософ, улюблений багатьма викладач… З відходом Петра Сороки у засвіти тернопільське літературне середовище відчутно збідніє. До нього дослухалися, на нього рівнялися, він був одним з «духовних стовпів» нації…

Наталія Дзюбенко-Мейс, дружина покійного дослідника Голодомору Джеймса Мейса, так відгукнулася про нашого земляка на своїй сторінці у ФБ: «Є критики, які досконало володіють науково-лінгвістично-літературно-критичним інструментарієм, але нічого не тямлять в самому об’єкті своїх досліджень. Якщо спрощено – зазвичай взагалі не розуміють, що таке поезія, проза, за якими законами розвиваються ці жанри, з яких клітин вони формуються, не знаються на самій сутності матерії, енергії літератури. Петро Сорока розумів, знав, відчував, передбачав… Його стаття “Не пастка мороку, а поклик світла ” мала би нині стояти у фокусі не лише літературного простору, адже мова йде про надзвичайно принципові, світоглядні речі… Які стосуються не лише майбутнього розвитку української культури, а й розвою самої України як держави і нації. Очевидно, він чекав. Сподівався на відгук, полеміку, дискусію. Можливо, і пішов, аби його почули. У нас мертвих люблять… Іноді навіть чують. Великий жаль, що поет, прозаїк, критик покинув нас у самому розкриллі, в епіцентрі творчого зростання. Фактично творчого вибуху.

Петро Сорока… Запам’ятайте це ім’я. Його незабаром вивчатимуть у школах, вишах, я в цьому певна. Петро Сорока, який ніколи до вас не напише, не озоветься, не підтримає, не запитає… Страшна, немислима втрата…»

«Той, хто крила має, відлітає, — написав про смерть побратима відомий письменник і журналіст Мирослав Дочинець. – Петро Сорока. Він був особливий Птах. Білий з чорною ознакою – пером, що вічно кровоточило. Скільки слів, надто чужих – молодих, невідомих, кволих – він підняв на крило, дав їм небо. Сторож слів. Писар дня і ночі.

Якось я ночував у його тернопільському гнізді, і разів шість засинав і прокидався під його шепіт. Тихо прочиняв він двері і підходив до постелі: «Ще мушу сказати тобі це, бо завтра забуду. Дня нам мало…» А коли я вже й повіки не піднімав, удавано сердито буркунув: «Спи вже».

Спи, Петре.

Ти натомив не тільки руки й серце, а й крила. Янголи часом не встигають за нами, здавалося б, невтомними…

Тепер ти Вдома. Твій янгол многотрудний і твоя многочинна душа…».

Що ж це, Господи, таке?!

Що ж це, Боже мій, за світ,

Де не можна зупинити

Найвабливішої миті,

Не кажу вже, кращих літ?!

Відмовляюсь розуміти

Ці життя шалені ритми

І приймати.

Боже мій!

Я лишень збирався

жити,

А вже старість біля вій.

І життя як не було,

Пролетіло, від’ячало,

Відсіяло – і упало

Тінню зморщок на чоло…

Він до останньої днини не втомлювався дивуватися цьому світу, відкривати і розуміти його глибоко – так, як це вмів тільки він…

«НОВА Тернопільська газета» глибоко сумує з приводу передчасної смерті Петра Івановича Сороки та висловлює щирі співчуття його рідним та близьким.