Усю ніч падав дощ, тарабанячи хроматичними гамами. Застуджене і потемніле літо ховалося під навісом гастронома «Берізка». Стінами ковзали фари, залишаючи глибокі поздовжні синці. У дворах, злякавшись грому, навіжено кричала «Мазда». Шкутильгали стрілки годинника.
Він до ранку не зімкнув очей. Лежав, не накрившись, і свердлив дірки в стелі. Потім хапав телефон і зачитував до дірок смс.
Марія прийшла до нього на практику та так і залишилася. Скромна домашня дівчинка. Вже не підліток, ще не жінка. Проста сукня, босоніжки на танкетці, волосся, зібране у хвіст. Друг дитинства попросив узяти дівчину під крило. Вони тоді перекинули філіжанку кави і вдарили по руках. Які проблеми? І характеристику напишемо, і навчимо всьому.
Дівчина виявилася здібною. До обіду слухала лекції з інноваційного менеджменту та кадрового аудиту, а потім сортувала пошту, бронювала номери в готелях, замовляла візитки. Короткозоро мружилась. Цитувала Ніцше і Платона, а потім наївно цвірінькала з подружками по телефону, обговорюючи розпродажі, фільми і блоги якихось психологів. Його розчулювало в ній все: і як сором’язливо їсть бутерброд з вареною ковбасою, і як слухає його, нахиливши голову вправо.
Непомітно минуло три роки. Три літа, три Різдва і Великодні. Він подався. Посивів і перейшов з п’ятдесят другого розміру на сорок восьмий. Стискав з силою щелепи, немов якийсь пітбуль. Відсиджувався в кабінеті, щоб зайвий раз не дивитися на її кумедний і від того ще більш зворушливий хвостик з волосся. Придумував собі дивні відрядження мало не в Арктику. Злився на себе, на неї, на Бога… Адже різниця у віці неабияка. Цілих тридцять років! Вона наївна, ще пахне молоком і дикими трояндами, а він старий цинік, у якого за плечима два шлюби і двоє дорослих дітей…
Коли стало несила, вирішив здаватися. Посадив Марію навпроти і почав не з того. Дівчина виглядала розгубленою. Уважно слухала, здавалося, усім тілом: гострими плечима, щокою, своїм кумедним хвостиком. Він заїкався. Старий ловелас, який мав за коханок і співачок з оперети, і навіть одну письменницю. Потім розсердився і випалив: «Коротше, Марусю, люблю я тебе».
Виявилося, пізно. Днями дівчина відповіла згодою однокурснику, і батьки вже про все домовилися. Визначилися з датою, рецептом торта, фатою. Він побажав їй щастя і пішов. Ходив довго. Отямився за містом посеред поля з оберемком присоромлених ромашок, пишної розторопші і високого оману.
З того часу раз у тиждень збирав для Марусі букети. Аж до грудня. Бродив присипаним порошею лугом і дбайливо зрізав підморожений деревій і безсмертник. Розбавляв червоними ягодами. Фотографував і відправляв у Viber. Вона дивилася і мовчала. Виставляла у Facebook свої вінчальні фото. З’являлася на роботу заплаканою і жувала хліб, але вже без ковбаси.
А він слав далі: підсніжники, конвалії, півонії і знову ромашки…
На початку липня, у холодний дощовий день, прийшла перша відповідь: «Дякую. Найкраще, що траплялося в моєму житті — це твої квіти».