Була середина літа, і ми з моєю нареченою Ольгою активно готувалися до весілля. Дату обрали найкрасивішу — 09.09! Точніше, Оля обрала. Познайомилися ми на початку літа, і наші стосунки так стрімко розвивалися, що я й сам не зрозумів, як запропонував їй одружитися.
Всю передвесільну підготовку ми поділили навпіл. Оля займалася підбором декорацій для банкетного залу, меню, артистами, нашим вбранням та іншим. Моїм же основним завданням було оплачувати всі ці заходи. А оскільки я був звичайним штатним співробітником у кадастровій конторі, то розумів, що моєї зарплати навряд чи на це все вистачить. Тому я вирішив підробляти вечорами. Від тата мені передалося вміння все лагодити, і я влаштувався в фірму щось на зразок «Чоловік на годину». Переважно доводилося їздити до незаміжніх жінок або матерів-одиначок полагодити кран, повісити полиці, зібрати меблі і т.д.
Поки я їхав на черговий такий виклик на околицю міста, намагався запам’ятати деякі нюанси нашого весільного банкету, наприклад, з чим повинні поєднуватися серветки.
«Може, зі скатертиною? Ні, точно ні, вони ж будуть зливатися, — подумки міркував я, зупиняючись на світлофорах. — Може, з букетом нареченої? Ні, з букетом нареченої повинна поєднуватися моя краватка. Наче так. Точно! А серветки тоді з чим? Як це все складно!»
Оля завжди сердилась і ображалася на мене, коли я не міг розібратися у всіх цих тонкощах. Для неї все це було дуже серйозним і важливим. А я не бачив у всьому цьому особливого сенсу, але намагався не засмучувати свою майбутню дружину.
Я заїхав у приватний сектор і знайшов потрібну адресу. Хвіртка виявилась відчиненою, мабуть, мене вже чекали. Як тільки я увійшов у двір, на поріг вискочила молода дівчина, очевидно, господиня. На ній були домашні тапочки, бриджі та туніка. З її стривоженого погляду я зрозумів, що мені треба поквапитися.

— Доброго дня! — швидко промовила дівчина, заводячи мене в будинок. — Прошу вас, швидше, там…
— Привіт, — відповів я спокійним голосом, — не хвилюйтеся, все полагодимо, виправимо. Куди йти?
— Сюди, будь ласка, на кухню, — сказала господиня, вказавши рукою на двері. — Ой, а у вас є цей, ну, як його, який дзижчить і викручує гайки?
— Шуруповерт? Є, — стримуючи усмішку, відповів я. — Він дзижчить, звичайно, тільки ось викручують ним не гайки, а шурупи, саморізи різні…
— Так, так, неважливо, — говорила дівчина, помітно хвилюючись. — Головне, що він у вас є.
Я увійшов на кухню і трохи розгубився. Я очікував побачити там затоплену підлогу або кухонну шафу, яка завалилася, але там було чисто і, що мені особливо сподобалося, дуже затишно. Я здивовано подивився на господиню. Вона відразу почала все пояснювати.
— Ось там, бачите, над навісною шафою у мене вентиляція. До речі, поки я вам розповідаю, ви діставайте цей свій шуруповерт, — говорила дівчина, активно жестикулюючи руками.
Я слухняно взявся відчиняти свою валізку, все ще не розуміючи, у чому справа.
— Так ось, вентиляція, — продовжувала вона. — І сьогодні туди потрапила якась пташка і б’ється, б’ється бідна. Вона, напевно, собі крила вже пошкодила.

— Пташка? – з подивом перепитав я.
— Так, чуєте, як вона пищить? Вам потрібно відкрутити шурупи чи як там їх, зняти грати, і тоді ми зможемо її дістати!
Після цих слів дівчина усміхнулася, але так ніжно, що і я усміхнувся їй у відповідь. Її очі з надією дивилися на мене. Робити було нічого, треба рятувати пташку, якщо вже приїхав.
На стільниці було вже постелене старе покривало, я встав на нього і почав відкручувати грати. «Ну треба ж, приїхав, щоб рятувати якусь пташку! Пацанам завтра розповім — засміють», — крутилося у мене в голові.
Краєм ока я бачив, що дівчина весь цей час стоїть внизу і схвильовано спостерігає за моїми діями. І коли я вмикав шуруповерт, вона стривожено прикладала руки до своїх щік, мабуть, переживаючи, що гучний звук злякає пташку, змушуючи її ще сильніше битися об трубу.
Я зняв грати з вентиляції, і справді, там була пташка.

— А, ось і непрошений гість! — сказав я, взявши птаха в руки. — Горобчик!
Те, що я побачив внизу, мене остаточно вразило: на нас з пташкою дивилися голубі очі дівчини, повні щастя. Я, як заворожений, зліз зі столу, акуратно передав горобця господині і став спостерігати. Цю картину я запам’ятаю на все життя.
Дівчина почала гладити бідного горобчика, заспокоювати, дивитися його крила.
— Ну ось, тепер ти в безпеці! — з ніжністю говорила вона. — Бідненький, натерпівся, як же сердечко б’ється. Все буде добре, зараз ми тебе випустимо на волю, і ти полетиш до себе додому. І більше не потрапляй у такі ситуації, будь обережніший…
Дівчина ще щось говорила, але я вже не слухав. Я був вражений її щирістю, якоюсь дитячою простотою, умінням співчувати. Щось тепле розлилося всередині мене, від чого мені зробилося дуже добре і спокійно. Я немов опинився на якомусь відокремленому острівці, далеко від мирської метушні. І мені захотілося тут залишитися! Назавжди!
Я багато про що задумався. Наприклад, яка різниця, з чим повинні поєднуватися серветки на весільному банкеті? Або що зміниться, якщо моя краватка буде поєднуватися не з букетом нареченої, а з туфлями дружки, наприклад? Хіба від цього залежать щасливі стосунки? Які дурниці!

— Ой, вибачте, будь ласка, я вас затримую, — перервав мої роздуми голос дівчини. — Скажіть, скільки я вам маю заплатити?
Я ще якийсь час мовчки дивився в її виразні очі, потім простягнув праву руку і сказав:
— Дмитро.
Від несподіванки дівчина розгубилася. Але потім, ніяково усміхнувшись, поклала свою руку в мою і відповіла:
— Мар’яна.
Від її дотику по тілу пробігли мурашки, було одночасно хвилююче і приємно. Я думаю, вона відчула те ж.
— Дуже приємно! А.. ммм… що ви робите сьогодні ввечері?
Настала незручна пауза. Деякий час ми стояли, дивлячись одне одному в очі і тримаючись за руки.
— Я так розумію, що йду на побачення?.. — несміливо сказала Мар’яна, все ще ніжно тримаючи у руці нашого птаха щастя.

Марина Засипецька