Вона танцювала у Кореї та Китаї, вражала «українським хіп-хопом» у Німеччині, дивувала своїми виступами Італію, вражала колоритними па у Туреччині… Наша землячка, тернополянка Яна Луців з танцями встигла уже об’їздити майже півсвіту.
«Хтось витрачає на те, щоб побачити світ, багато грошей, я ж роблю це, просто займаючись улюбленою справою», — розповідає про своє захоплення танцями талановита дівчина. Нині Яна працює хореографом у німецькому Лейпцигу, проте про рідний Тернопіль також не забуває, відвідуючи малу батьківщину так часто, як тільки випадає нагода. Під час одного з таких візитів Яна і поспілкувалася з «НОВОЮ…».

На підтанцьовці в Олі Юнакової

— Танці для мене  — не просто хобі, захоплення чи професія. Танець — це  стиль життя, — переконана Яна. — Більше того,  це саме життя… А ще це моя доля: я навіть народилася напередодні Міжнародного дня танцю…

З чого починається любов до танцю? З батьків, які або приведуть, або не приведуть дитину до танцювальної зали. А далі майже все залежить від викладача — чи зуміє він захопити дитину і стати для неї взірцем. Мені пощастило і з тим, і з іншим: у танцзал мене, ще маленьку, привела мама. Інакше, зрештою, й бути не могло: танці — це наша сімейна традиція. Батьки присвятили танцю все життя: обоє працювали у Тернопільській обласній філармонії в ансамблі танцю “Надзбручанка”. Свої перші танцювальні кроки я робила в народному театрі танцю «Посмішка». А перша вчителька танців, знана на Тернопіллі педагог та хореограф Тетяна Євгенівна Щуцька (нині, на жаль, уже покійна), розкрила переді мною двері у чарівну казку краси та мистецтва — танець. Саме з нею ще зовсім юною, 11-річною, я разом з іншими вихованцями «Посмішки» провела незабутні кілька місяців у Кореї, танцюючи у відомому місцевому парку розваг «Everland». Це був не лише унікальний досвід та враження, а й перша серйозна танцювальна робота.

Ще навчаючись у школі, вже точно знала, що пов’яжу своє майбутнє саме з танцями. Сказано — зроблено: навчалася у Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв. Жила танцем, музикою, рухами, займалася хореографією, вкладаючи в танець всю свою душу… А навчаючись, паралельно співпрацювала з мегапопулярною на той час співачкою Олею Юнаковою — виступала у неї на підтанцьовці. Разом ми об’їздили всю Україну. До слова, з Олею, котра останніх кілька років живе в Іспанії, ми підтримуємо зв’язок, товаришуємо донині. Вона навіть запрошувала мене до себе у Малагу (місто на Півдні Іспанії), де організовує пісенний фестиваль, проте я нині зайнята у багатьох танцювальних проектах, тож не маю змоги полетіти туди…

Хіп-хоп… у шароварах

«Божа іскра, устократ помножена на працю», — так кажуть про талант. Талантом працелюбності Яна наділена не згірш, аніж танцювальним хистом. Не дивно, що дуже швидко її захоплення танцями переросло у майстерність вищої категорії… Увесь свій вільний час дівчина присвячувала тренуванням, покликаним відточити техніку танцювальних рухів до бездоганності.

— Наполеглива праця дала свої результати: на звітному концерті в академії, коли я виконувала власну авторську постановку, мене помітили імпресаріо з Німеччини і запросили до Берліна виступати із цим же номером, — розповідає Яна. — Це був і справді унікальний номер: я «лабала» хіп-хоп… у шароварах, виконуючи складні акробатичні трюки з українських народних танців, які під силу здебільшого тільки чоловікам… Це було фізично складно, і такій постановці передували багато годин,  проведених у репетиційному залі.

Після Берліна майже півроку провела у Китаї — виступала у місцевому парку розваг в Пекіні. Узагалі уся Піднебесна — немов інша планета, а Пекін, де мешкають понад 20 мільйонів людей, — це щось фантастичне! Інша мова, культура, кухня, ментальність — все-все… А ще технічно Китай уже давно може «дати фору» решті світу: коли я там жила, бачила та-аакі хайтеківські «прибамбаси», про які в нас ще навіть не чули! На сцені під час нашого виступу були просто неймовірні спецефекти! Далі я танцювала в Італії, де закохалася не лише в саму країну, а й в їхню мову: італійська дуууже мелодійна і сама просилася на язик… (Сміється, — авт.). Узагалі, мені легко дається вивчення іноземних мов: крім англійської та німецької, а також розмовної італійської, якими володію вільно, я дуже хотіла б вивчити ще якусь із азійських мов, бо маю мрію ще не раз побувати в цій частині світу, наприклад, у Японії…

Tanz! Tanz! Tanz!

— Далі були виступи у шоу-програмах в курортних готелях Туреччини  — це принесло новий досвід  та нові враження, — продовжує розповідь дівчина. — Я люблю працювати над собою,  експериментувати і змішувати різні танцювальні стилі, пробувати щось нове…  Останніх кілька років я живу в Німеччині, де працюю не лише як танцівниця, а й як хореограф у так званому дінер-шоу. Робота хореографа дуже відповідальна і ще важча, ніж робота танцівника: ти маєш продумати кожен рух на сцені так, аби жодна секунда виступу не «провисала»… Я ніколи не беру готових шаблонів, усю хореографію «від А до Я» придумую сама.

Узагалі, танці додають сил, надихають, підштовхують до перемог. Причому не лише на конкурсах, а й у різних життєвих ситуаціях. Нині я отримую величезне задоволення від занять танцями та радію, що те, чим я займаюся, подобається не лише мені, а й тим, хто спостерігає за процесом. А ще танці надихають на освоєння багатьох нових «професій»: це і «поліглотство» унаслідок мандрування світом, і освоєння кухні різних країн… Окрім того, для мене дуже важливе питання якості сценічних костюмів, тож планую навчитися їх шити самотужки. Приємно, що у Німеччині забезпечують танцюристам хороші умови та гідно оплачують їхню працю. Взагалі, українських танцюристів дуже цінують за кордоном — за фаховість, працелюбність, здатність легко адаптуватися у новому середовищі.