Стамеска, фучик, косяк — хто знає, що це таке? А от професійна різьбярка Галина Коваль  із Розгадова Зборівського району  не лише назви цих «екзотичних» для простого обивателя інструментів знає, а й за їх допомогою може виготовити справжній шедевр! Пані Галина займається різьбярством уже майже два десятки років.

— Можна сказати, що це ремесло захопило мене з дитинства, — розповідає жінка. — Потяг до творчості і особливо до роботи з деревом мені передався “у спадок”. Мій тато був столяром, тож я з дитинства була «на ти» з усіма його робочими інструментами і понад усе любила пряний запах свіжої деревної стружки… Стамески і рубанки були цікавіші навіть, ніж «принцеси» та ляльки! (Сміється, — авт.) Окрім того, мій хресний був різьбярем-самоуком, справжнім талантом — вишукував у лісі старі пні, шматки колод і перетворював їх у неймовірні скульптури… Я ще зі школи допомагала батькові: він, скажімо, виготовляв карниз, а я уже прикрашала-мережала його узорами… Тішуся, що мої творчі починання підтримав і мій учитель Богдан Сойка, нині уже, на жаль, покійний. Спершу я займалася в художньому гуртку при Конюхівській школі, де навчалася, згодом зрозуміла, що різьбярство для мене не просто хобі, а заняття, яке хочу перетворити в професію. Проте це виявилося непросто…  У художньо-професійному училищі в Івано-Франковому, що на Львівщині, сказали, що дівчат на цей факультет не беруть, бо, мовляв, «нежіноча» це справа… Добре, що батьки мене підтримали. Мама якось у маршрутці випадково почула, що потрібний факультет є у Золочівському професійному ліцеї. Для мене там зробили приємний виняток: мало того, що прийняли на навчання, де я була єдиною дівчиною в групі, то ще й, зваживши на мій попередній досвід (а я принесла на вступні іспити власні готові вироби), зарахували відразу на другий курс…

Різьблений дарунок для владики Василія Семенюка

Одразу видно, що ця жінка закохана в дерево — її витончені дерев’янi мініатюри ніби осяянi любов’ю… Можливо, талант — це і є вміння серцем відчувати навколишню красу і відтворювати її у своїх шедеврах…   Як майстриня вивільняє голос дерева, добивається того, що воно озивається до інших?

— Особливого рецепта творчості в мене немає, — зізнається пані Галя. — Просто творю, як підказує серце. У моїх роботах — моє світобачення та світосприйняття.  Інколи, ще не закінчивши одну роботу, з іще більшим завзяттям беруся за наступну, підкоряючись нестримній фантазії… Захопившись, бувало, працюю над черговим витвором, не відриваючись, по 10 годин у день…

Кожен різьбяр має “свою” деревину, з якою полюбляє працювати. Для пані Галини це липа — каже, вона м’яка, зручна для тендітних жіночих рук. Проте все одно мозолів та порізів не уникнути, та й  манікюр з різьбярством явно не «дружить»… Різьблення із дерева — нелегка робота, трудна і часоємна, тонка й філігранна, проте, працюючи над створенням чергового виробу, щоразу відчуває небувалий приплив сил…

У творчому доробку майстрині сотні філігранних витворів: тут і скульптури, і оригінальні  дерев’яні обрамлення для картин, і мистецьки оформлені шкатулки, і незвичайні композиції…  Ці витвори не потребують пишномовних мудрувань, а самі промовляють до душі кожного. Не дивно, що рукотворні дива  розгадівської майстрині  прикрашають уже не одну оселю, причому не лише на Тернопіллі, а й навіть далеко за його межами — по всій Україні та в Польщі.

—Чи не найособливіша для мене робота,  — розповідає пані Галя, —  оздоблений різьбою посох для владики Василія Семенюка. Бралася до цієї роботи з трепетом, хвилювалася, молилася, аби все вдалося. Слава Богу, результатом усі задоволені.

Закохані у дерево

До слова, шедеври з дерева пані Галя виготовляє не сама, а у творчому тандемі разом із чоловіком-столяром.

— Так нас, напевно, Бог звів, — сміється жінка. — Відколи поєднали свої долі, працюємо разом. Чоловік виготовляє меблі, а я вже їх художньо оформляю, прикрашаю різьбою. Маємо свою невеличку майстерню, де і працюємо. Замовляють найчастіше комоди, ліжка, дерев’яні сувеніри на подарунок, оригінальні рами на дзеркала. Буває, не виходимо з майстерні до пізньої ночі — а ще ж діти, господарка, город… Тим більше, що останніх кілька років, на жаль, різьбярством займаюся тільки у вільний від роботи на заводі час: такі сумні реалії нашого життя… Проте ми з чоловіком завжди підтримуємо і надихаємо одне одного. Діти — Устим та Іринка — теж мають художні здібності, дуже люблять малювати, проте чи «загоряться» вони різьбярством — час покаже…

Щоразу, зізнається моя співрозмовниця, коли дивиться на звичайний шматок дерева, бачить у ньому готовий виріб. Якщо щось подібне в душі не відбувається, не можна й братися за різець — нічого хорошого з того не вийде.

— Для когось стовбур липи — просто колода, а я вже бачу в ньому скульптуру, яка хоче вивільнитись із дерева, ожити… Тоді мені й роботи небагато залишається: поволі скидаю стружку за стружкою все зайве і вивільняю готовий виріб, — зізнається пані Галя.

Перш ніж взятися до роботи, майстриня добре продумує, промальовує кожну деталь.

— Завжди вирізаю тільки з гарним настроєм, бо, як і в кожної творчої людини, для роботи має бути натхнення, — каже пані Галина. — Адже навіть борщ буде несмачний, якщо не вкласти в нього душу. Що й говорити про дерево: це живий матеріал, він усе відчуває. Так що різьбярство для мене — не лише професія чи хобі, а насамперед стан душі.