До «НОВОЇ…» написати спонукала історія Героя України Надії Вікторівни Савченко. Відразу зазначу, що я жодного разу не брала участі в акціях 2014-2016 років щодо її визволення з російської неволі, які так активно ініціювалися, а подекуди навіть фінансувалися українською владою. Ніхто й не сподівався, але диво сталося: вона повернулась на Батьківщину живою! Багато хто навіть розгубився, адже наше суспільство добре навчене, як слід ставитись до мертвих героїв, як віддавати їм шану, оспівувати в піснях і т.п. Так, любити і шанувати мертвих героїв зовсім нескладно. А от, що робити з живими героями, тими, що дихають, говорять, думають, діють і навіть, можливо, вже дратують декого з нас своїм героїзмом?

Знаєте, коли я особливо зацікавилася долею Савченко? Як не дивно, але саме тоді, коли ті, хто ще вчора голосно кричав «Герой!», невдовзі почав так само голосно кричати «Зрадник!» Ну, добре, тільки як пояснити таку різку зміну риторики нашим дітям, яких до цього в школі вчили, що Савченко – це Герой України, і зберегти при цьому хоч якісь морально-патріотичні цінності? Адже коли ми ось так, залежно від того, куди вітер повіє, легковірно і бездумно паплюжимо власних героїв, то до чого ми тоді спонукаємо власну молодь? Ніколи не ставати героями, чи що? Я не кажу, що Надія Савченко — ідеальна людина і не робить помилок, вона така ж, як і ми всі. А ми всі без винятку маємо право на помилки. Проте я знаю й інше: я знаю, що це людина, яка свого часу зробила геройський вчинок, яка кинула виклик ворогові, яка відстояла честь усієї України. То, може, сьогодні, особливо в час війни, зваживши на презумпцію невинуватості, не треба так голосно і показово дискредитувати героїв? Може, героям треба навіть прощати деякі їхні людські недоліки, слабкості і помилки, бо для України їхній подвиг набагато вартісніший, як гадаєте? Чи правильніше засудити при першій-ліпшій можливості, а ще краще зацькувати — ату її, ату!? Щоб усім іншим не кортіло мати власну позицію!

Пригадую факт, коли в одній із організацій нашої області знайшли старий протокол зборів громадян, датований 1957 роком. У цьому протоколі члени організації злісно і дружно засудили тракториста, який перекинув і побив трактор. На зборах постановили оголосити йому догану, вирахувати із зарплати усі завдані державі збитки, звільнити з роботи і… що саме цікаве… осудити навіки(!) Так, так, в офіційному протоколі чорним по білому було саме так і написано! Як ви думаєте, як жилося далі тому трактористові і тим, хто його навіки осудив, адже згодом зникли і та влада, і та політика, і ті цінності, і навіть та держава? Не зник лише тягар на совісті тих, хто судив…

Так само сьогодні ганьблять й осуджують і Надію Савченко, Героя України, народного депутата України, не задумуючись, що з часом зникнуть і ця влада, і ця політика… Ми всі вчили в школі новітню історію, історію України. Навіщо ми вчили? Хіба ми забули, який був механізм розправи над інакомислячими і так званими «ворогами народу» за часів сталінського тоталітаризму? Хіба ми не читали, як тоді всього лиш за анонімкою чи доносом сусіда, чи заздрісного приятеля, чи провокатора розстрілювали невинних людей? То невже в сучасній історії України донос, наклеп, провокація теж є підставою для розправи над людиною? Не знаю, як в кого, а в мене складається враження, що кривава історія нас нічому не навчила. А якщо так, то тоді, людоньки, нам з нашими цінностями, світоглядом і мораллю до Європи, як до Києва рачки!
Звичайно, провладні оптимісти тут же закинуть мені, що я перебільшую, що все в нас правильно, що саме так і має бути… Можливо, але чомусь дуже сумно і гірко мені від того, що відбувається сьогодні навколо мене в суспільстві, в якому я живу. І спадають на думку слова із пісні Володимира Висоцького: «Эх, ребята, все не так! Все не так, ребята!»

29 липня 2017 року я мала нагоду особисто побачитись з Надією Савченко на її прес-конференції у Рівному. Після цієї зустрічі я була сповнена позитивних емоцій і вирішила написати про свої враження. Здавалось би, що в цьому такого – звичайна пересічна людина описує про свою зустріч з народним депутатом, Героєм України? Однак, завітавши у Кременці до місцевої газети «Діалог», була приголомшена. «Ви що, не знаєте, що позитив про Савченко тепер писати не можна?» — почула від редактора. На моє здивоване запитання: «Чому, адже це ж Герой України?» — зрозумілої відповіді не було. Ні — і все. Хоча до цього я писала деякі статті, і їх без проблем друкували безкоштовно. Я наполягала. Тоді редактор сказала, що не надрукує, бо це політична реклама і вже почалася виборча кампанія. (Яка виборча кампанія у 2017?!) «Яка ж це політична реклама, — кажу, — це розповідь про зустріч». Зрештою, допис взяли на правах політичної реклами, я заплатила, і його надрукували. Дякую і на тому. Та яким же було моє здивування, коли через місяць у цій же газеті з’явилася чиясь схожа публікація про зустріч з народним депутатом-«радикалом» Ігорем Мосійчуком, але зовсім не під рубрикою «На правах реклами». То, виходить, для «радикала» Мосійчука виборча кампанія не почалася?!

Ця ситуація вперше дала мені зрозуміти, що проти Надії Савченко запущено цілу державну машину включно з найдрібнішими місцевими ЗМІ. Я була обурена, бо бачила явну несправедливість щодо людини, а тим більше Героя України. Згодом, у березні 2018 року, коли її арештували, і тепер, коли її стільки часу тримають під вартою, коли я переглянула всі трансляції судів над нею, почула звинувачення прокурорів, спростування адвокатів і висновки суддів, я зрозуміла ще багато неприємних речей. І мені чомусь все більше стає лячно жити при таких розкладах. Адже відомо: чим сильніше стискати пружину – тим сильнішою буде протидія.
Я не сумніваюся, що історія з часом розставить усі крапки над «і». Проте вже тепер стає зрозуміло одне: коли стосовно народного депутата і Героя України чиниться таке свавілля, то як у цій державі захищена сьогодні проста людина? Адже, наприклад, щоб хоча б елементарно захистити свої права, коли щодо тебе скоїли злочин, і подати позовну заяву, – треба заплатити мінімум 1600 грн. державного мита, а це більша половина мінімальної зарплати або ціла місячна пенсія. Відтак людина змушена: або голодувати місяць, або залишатися жертвою.
Вибору нема, бо насправді ми усі і так є жертвами цієї системи! Як набридло! Народ принижують, змушують відчувати себе нікчемним і бідним, а самі цинічно хизуються награбованим, мають мільйонні зарплати, купаються у розкошах, розважаються під час війни на Мальдівах і на Сейшелах. А тим часом Герой України сидить у СІЗО.

Нестрашно говорити правду, воювати за правду, коли за неї воює цілий світ. А от коли весь світ воює проти правди, то, мабуть, лише сміливці спроможні стати на її захист. Проте, як би там не було, я все одно чомусь впевнена, що перемоги брехні — оманливі й тимчасові. А правда, як і справедливість, в кінцевому результаті восторжествує і у нашому суспільстві.
Слава Україні! Героям слава!

Надія Врочинська, м. Кременець