Скажіть мені…

Мрійливе? Немрійливе?

Елегійне?

Чи незабутнє, чи давно

забуте?

Чуттєве? Нечутливе,

непоправне?

А чи таке, що можна

повернути?

Чи пристрастне? Палке? Останнє? Перше?

Чи платонічне? Може,

з поцілунком?

Скажіть мені, яке у вас

кохання,

А я скажу чи ліком є,

чи трунком.

 

Не допустіть

Вже пізня осінь. Дні такі

 холодні.

Дрижить коса, розплетена

 до п’ят.

Я відриваю душу від безодні

І йду на клич дітей

чи янголят

По склу, стерні,

за покликом, по зову,

На інший крик заблудлої

душі.

Не допустіть, о ангели,

 щоб знову

Розплетена стояла

на межі.

 

Птаха зі срібного раю

Я – птаха зі срібного раю,

Де всі досягають мети.

Шукаю. Та звідки дізнаюсь,

Коли я знайду, що це ти?

В краях наших

райських немає

Гріхів, словоблудства,

брехні.

Мені шепотів хтось:

«Кохаю!»

А вчинки кричали: «Ні! Ні!»

Поділене яблуко Єви,

Надкушене, хто скільки

 встиг.

В рожевих садах яблуневих

Я плакала: «Як же він міг?»

Я – птаха зі срібного раю,

Два з срібним відливом

крила.

Чого я чекала, не знаю.

Летіти чомусь не могла…

Хай інше: «Кохаю!» лунає!

Злечу – не боюсь висоти.

Я – птаха із дивного краю.

Невже з цього краю і ти?

Ну що, полетіли? Хутчіше,

До білого й жовтого сонць.

Хтось швидше, хтось далі,

хтось більше,

Але хто для нас отой

 «хтось»?

Ми поруч. Ти знай, що кохаю,

Тож ми досягнемо мети.

Я – птаха зі срібного раю,

Така ж, як і ти, як і ти!!!

 

Світ крізь вії

Сонце. Я. Крізь вії

світло сіється –

Перепон для нього

вже нема.

Ти питаєш, у душі

що діється?

Не скажу, клопочешся

дарма.

Не розпитуй, не тривож

 стривожене,

Не ходи кругами, тихо! Ша!

Не вичитуй трепет

насторожений

Із того чи іншого вірша.

Промине усе, спливе

між пальцями,

Як вода, що двічі –

не ступить.

Ніжно-золотавими

кружальцями

Світ крізь вії в серце

струменить.

 

Любов Відута

Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: вірші