Він — один із тих персонажів сучасного українського літературного поля, про якого кажуть “багатогранний” та “неоднозначний”. Поет, прозаїк, перекладач, есеїст, колумніст, філософ, а віднедавна ще й художник… Автор політично-філософської праці “Злами й консенсус. Шість есеїв на захист ліберальної демократії в перехідних умовах” та шокуючого роману “Пацики”, де насильство та еротика змішалися у «гримучий» натуралістичний коктейль і звідки, подейкують, свого часу Леся Ставицька почерпнула немало матеріалу для свого словника української лайки… Така ж «багатогранна» і біографія митця: у три роки він декламував з пам’яті Гомера, але пізніше потрапив у напівкримінальну ПТУшну «бригаду». Що не завадило далі вступити у Ніжинський педінститут, захистити дисертацію з філософії і стати успішним письменником. Його поезію називать «українським експресіонізмом», а його есеїстика відома в колах українських інтелектуалів.
— Скажу вам відверто, роман «Пацики» (до речі, його дія відбувається у Тернополі) приніс мені найбільше шкоди, — сміється Анатолій Дністровий. — Якби ви знали, на скільки робіт мене після його виходу не взяли, скільки ярликів навішали-начіпляли… Я мусив виробити дуже багато внутрішнього «дзену», аби перестати реагувати на цю дурню… «Пацики» я писав через 15 років після подій, описаних у романі – і писав тому, що місто страшенно змінилось. Приїхавши якось сюди у гості, я ходив Тернополем по своїх так званих «місцях бойової слави» і нічого не впізнавав… Тому мені захотілося зафіксувати те, яким було наше місто в останні роки комунізму, що відбувалося у спальних районах і головах людей… Якби я взявся за це писання нині, то навряд чи впорався б, тому що 30 років – це вже завелика дистанція і мені було б важко відтворити 90-ий рік… Тернопіль — місто моїх дитинства і юності. Дуже травматичне для мене місто по кількох параметрах. Це місто “психологічної тріщинки”, яку я до цього часу ношу в собі.
Пишучи, я, чесно кажучи, не думав, як люди це будуть сприймати. Просто є речі, які мені особисто потрібно сказати, важливо сказати. І коли я пишу про них, то навіть не думаю, вийде це книжкою чи не вийде… Ясна річ, мої романи автобіографічні, хоча це не є якась буквальна, документальна автобіографія. Вона доконструйована, інколи доміфологізована, десь скомбінована. Але, звісно, не всі мене правильно зрозуміли. Люди і мого покоління, і старші на 15—20 років, котрі знали Союз не з підручників історії, а зсередини міського життя, говорять: старий, ти ж написав роман про наше покоління. А молодші, прочитавши, зразу починають: о, забагато сексу, забагато матюків…(Сміється, — авт.)
У 2013 році Анатолій Дністровий дебютував як художник, спершу викладаючи на своїй сторінці у Facebook фотографії картин, а згодом роблячи персональні виставки.
— У живопис я прийшов… випадково, — пригадує Анатолій Дністровий. — Якось зайшов у гості до письменника, ще одного екс-тернополянина Бориса Гуменюка, а його дружина саме малювала картину. Борис запропонував мені спробувати помалювати, мені сподобалося і пішло-поїхало… Це було у липні 2013 року, а у жовтні того ж року я вже продавав свої перші картини… Наново «відкривав» для себе історію мистецтва, почав вчащати до майстерень друзів-художників — у Тернополі це був світлої пам’яті Дмитро Стецько, з яким товаришували ще мої батьки, а я знав його ще змалечку. Завдяки тому що батьки мене, малого, усюди брали з собою (батько Анатолія Дністрового — літературознавець, професор, доктор філологічних наук Олександр Астаф’єв, — авт.), я був «богемною» людиною уже в два-три роки… Можу довго пригадувати, як мене носив на руках нині покійний поет Борис Демків, багато історій було пов’язано з археологом та краєзнавцем Ігорем Геретою…
Узагалі, у мене історій про тернопільську богему 70-их назбиралося стільки, що, може, одного дня мемуари про це напишу…