Востаннє я її бачила у жовтні 2017-го. Пані Лідія запросила нас з подругою, журналісткою Іванкою Гошій, до себе додому. Раніше, коли дозволяло здоров’я, вона заходила до нас у редакцію – зі своїми смаколиками, якими завжди щедро пригощала, записами рецептів або ж думками чи спогадами, викладеними на папір. Публікації Лідії Романчук часто з’являлися на сторінках «НОВОЇ…». Власне, для запрошення у гості була й «офіційна» нагода: пані Лідія подарувала мені збірку своїх статей «Із висоти прожитих літ». Так, її публікацій у періодиці назбиралося на цілу книжку, для якої мені випала честь написати передмову.
Звичайно, не обійшлося і без частувань! Пані Лідія ніколи нас не відпускала бодай без тістечок та цукерок. А тут були власноруч (у 91 рік!) приготовлені її фірмові баклажани з часником та горішками, канапки, капуснячок, млинці з м’ясом… Смакота! «Я люблю смачно поїсти. Трошки, але смачно», – казала пані Лідія.
Потім ми ще кілька разів зідзвонювалися. Лідія Яківна зізнавалася, що сили покидають її, але вона ще дуже хоче відсвяткувати свій день народження. Та, на жаль… Її не стало 25 березня рік тому. До свого 92-річчя вона не дожила три дні.
Лідії Романчук довелося пройти важкий життєвий шлях. Через те, що була медсестрою та зв’язковою УПА, довгі роки поневірялася по магаданських таборах. Жорстокі обставини понівечили її юність та дівочі мрії, та попри те не зламали у ній Жінку. І у 92 пані Лідія залишалася жінкою з молодою душею та іскорками в очах. Тоді, під час нашої останньої зустрічі, я за професійною звичкою увімкнула диктофон. Ні, це зовсім не було інтерв’ю. Просто тепла розмова. Дуже-дуже жіноча розмова. Про чоловіків, про любов, про щастя. Я не витерла той диктофонний запис. І не витру. Поділюся частиною її думок з вами. Не сумніваюся, що пані Лідія була б цьому рада.

Про любов

– Довголіття – це рух, праця і дуже важливо, щоб мета була. І генетика, звичайно. А ще – любов. Треба любити і щоб тебе любили. Без любові нема життя. Є жінки, які більше люблять чоловіків. Для них піклування про дитину є великим клопотом, а чоловік на першому плані. Але більшість жінок інші: народила дитину – і чоловік уже не потрібний. Вона радіє тільки дитині, її успіхам, живе нею. Тому й чоловіки спиваються. А чоловік – то таке маленьке звірятко, яке треба приласкати і нагодувати.

Про доньку

– До яких жінок належу я? Посередині. Я дуже хотіла дітей. Коли народилася Леся, то було для мене велике щастя. Але знаєте, є такі діти, які до мами прилипнуть і все. Леся не така. Вона завжди була дуже самостійна. На жаль, у нас не було тісного контакту мами і доньки. Мабуть, просто надто різні у нас характери.  А може, це й на щастя… Адже самотужки вона досягла такого рівня! (Леся Коковська-Романчук – відома в Україні та поза її межами письменниця, – ред.). Для цього не товкла науку, як багато інших. Їй варто було послухати урок – і вона вже знала. Леся надзвичайно талановита! Вона досягла успіху і в науці, і в літературі, ще й співає чудово.

Про жіночність

– Жіночність – це залишатися жінкою при будь-яких обставинах. Незважаючи на те, що я жила в таборі в нужді, понад усе хотіла скинути з себе ті штани ватні і тєлогрєйку, одягнути сукню. Тканини не було… Зняла обшивку з матраца – новий сатин, з двох кольорів пошила сукню. Хоча й не вміла шили, але ж навчилася. За все хапалася. Для мене було важливо не пропасти там і бути жінкою.

Про жіночу хитрість

– Жінка завжди мудріша від чоловіка, але ніколи не можна того показувати чоловікові. Борони Боже! Тому жінка повинна бути хитрішою. Повинна до чоловіка казати: «Ой, та ти мій такий розумничок, та ти так все вмієш!» А сама йому на вушко якусь ідею подасть, він то зробить, а вона: «Та то ж ти зробив!» Ось так, як Роксолана. І обов’язково треба похвалити чоловіка, обов’язково.

Про пісню та хлопців з УПА

– Соромно зізнатися, та на старості мені сняться хлопці. Хлопці з юності, яку у мене вкрали. Так, звичайно, мені подобалися хлопці. Але ж потім їх війна винищила. Залишилася одна. І посвятила себе праці: пісня, вишивка і молитва. Без пісні людина, як без душі. Я так вважаю. Іноді хтось каже: «Я не співаю». А я думаю: «Як можна не співати?!» Це ж така насолода! Ось пісенники, які я видала. Це все в пам’яті у мене залишилося. Всі пісні до мене збігалися. Я записувала-записувала, а потім подумала: чому б не укласти пісенник? Наталочка (внучка пані Лідії – відома журналістка Наталя Колтун, – ред.) ноти знає добре, допомогла мені. Наша армія, ховаючись в підпіллі, у норах, під землею, складала пісні. Скільки пісень! Чи ще якась армія має стільки пісень, скільки їх має УПА? Жодна! Червона армія – то була армія злодіїв, розбишак, бандитів і пияків, які несли тільки зло і смерть. Для них вбити людину було звичною справою… А наші хлопці! Які ж то були хлопці, хороші і гарні! І все винищили…

Про медицину в таборі

– Підпіллю потрібні були медсестри. Мене, щоб не вивезли в Німеччину, взяли сестрою-
практиканткою. А оскільки я не мала жодної освіти, то направили на курси. Не надто професійні, та все ж якісь знання вони дали. І ці знання я в таборі удосконалювала, як могла. Прочитала гору медичних книжок, які приносив мені лікар, тож я медицину освоїла. А головне – на практиці. Скільки рятувала людей – від усього! Мені Бог дав медичний талант, що я бралася за все і все мені вдавалося. Уявіть: у таборі – 5 тисяч людей, а лікарня – то така велика хата, чотири палати всього. Туди клали дуже хворих, практично при смерті, з іншими не панькалися: йди на роботу – та й усе. Мені в тій лікарні доводилося чергувати вночі одній. Лікар приходив лише вдень. І пологи навіть якось самій доводилося приймати! Добре, що бачила, як моя бабуся-повитуха це робила. Сама все зробила, ніхто не допоміг. То якась росіянка-найманка прийшла народжувати. Народила і… на ранок її не стало. Дитину залишила і пішла. Такий гарний хлопчик…

Про сім’ю

– Дуже часто жінка змушена пристосовуватися… Жінці важко без чоловіка, що б нам не стверджував сучасний світ. Ми створені для того, щоб мати пару. Але проблема в тім, що більшість чоловіків надто вже люблять себе і люблять жити лише в своє задоволення. Рідко є така сім’я, де стосунки гармонійні… Жіноча натура інша: вона ніжна, хоче ласки, хоче уваги. Більшість чоловіків на початку стосунків ніжні, так, але потім стають іншими. Насправді дуже мало чоловіків можуть дати жінці те, що вона потребує. На жаль. Я знала одну сім’ю, де чоловік зраджував дружині з усіма підряд. Вона це знала. Якось їй навіть про це сказали. І знаєте, що вона відповіла? «У тарілку, де ми разом їмо, не плюють». Вона витерпіла все. Я їй дивувалася: як тобі це вдається? Чи завжди треба зберігати сім’ю? Нині молодь не хоче терпіти. Звичайно, якщо чоловік б’є, знущається, у жодному разі терпіти не потрібно. А якщо ще можливо терпіти, то треба зберігати сім’ю. Хоча, може, молодь і має рацію: життя одне, то навіщо мучитися? Але й треба вміти прощати.

Про знання та освіту

– Маю відраду, що можу писати. Можливо, з мене і вийшов би журналіст. Я змалку тягнулася до книжки, але ж життя вщент перевернулося, то яка книжка… Потрібно було вижити, шматок хліба снився ночами. Вже аж коли чоловік помер, відчула, що мені бракує освіти! Дуже хотіла здобути її, але не вдалося. Мене рятувало те, що я народилася розважливою, розумною та інтелігентною – це мені передалося від батька. Де треба було кричати, чогось добиватися, я завжди мовчала, слухала своє серце. Себе виховувала, що мушу бути завжди охайною, жіночною, привабливою. А також багато читала, завдяки чому маю добру зорову пам’ять і зосереджуюся на граматиці. Це збагачує мою душу.

Про щастя

– Я вважаю себе щасливою, що народила таку доню. Це велика гордість! А ще більше втішаюся тим, що вона знайшла своє щастя і вони щасливі обоє.  Вони так любляться, що я вам не можу передати! А я щаслива від того. Тарас відразу влився у нашу родину. Він приходить до нас завжди з молитвою. Я постійно повторюю, що Бог нам послав таку людину, яка принесла в наш дім спокій, лагідність і Божу благодать. Відходжу з цього світу щаслива, що моя дитина нарешті знайшла собі такого чоловіка, який вартує її любові.

Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: Лідія Романчук