Заступник міського голови Тернополя, кандидат у народні депутати від об’єднаних сил націоналістів Леонід БИЦЮРА до дрібниць знає болючі проблеми Файного міста і переконаний, що для їх вирішення не потрібно щоразу винаходити велосипед. Адже в світі вже все давно придумано й злагоджено працює. Досвід запозичав за кордоном. Навчався у США, Бельгії, Німеччині, Польщі, Угорщині, Грузії, Азербайджані, Словаччині… Вивчав питання екології, економіки, державного і місцевого самоврядування, досвід здійснення медичних та освітніх реформ, децентралізації, створення геоінформаційних систем і технологій в управлінні містами й регіонами… І не просто вивчав… Чимало успішних закордонних практик уже з його ініціативи реалізовано в Тернополі. Зокрема, проєкти «Відкрите місто», «Громада і влада», «Безпечне місто», котрі забезпечують прозорість, відкритість місцевого самоврядування і активну взаємодію з громадою. «Безпечне місто», до слова, — результат співпраці тоді ще заступника голови облдержадміністрації Леоніда Бицюри і фахівців ІТ-галузі. Спільно було створено перший в Україні мобільний додаток, за допомогою якого люди можуть зорієнтуватися в екстремальній ситуації.

— А яким країнам дякувати за заходи з порятунку ставу?

— Передусім це заходи, спрямовані на порятунок Тернопільського ставу. Першим із них став фонтан, що не просто є окрасою Файного, а й здійснює аерацію водойми. Я вивчав, як схожі проєкти працюють у польській Познані і білоруському Мінську. Але не тільки це. За кордоном я побачив системний підхід до проблем екології, формування екокультури населення і почав працювати над цим у Тернополі, ініціювавши екомарафон, низку заходів у школах, бо переконаний, що діти швидше навчать батьків турбуватися про довкілля.

— Але над розв’язанням екологічних проблем ви почали працювати ще на посаді заступника голови облдержадміністрації…

— Тоді, в 2014-ому, я об’їздив усі очисні споруди області й був ініціатором програми охорони навколишнього середовища, з якої стартувала реконструкція очисних споруд. Розробив також методику спрощеного прийняття в експлуатацію родовищ корисних копалин. Працював тоді не тільки над екологічними проєктами, а й був автором процедури надання Чорткову статусу міста обласного значення. Потім були Бережани, Кременець. Моя команда ініціювала концепцію полюсів зростання в області, надавши їй інфраструктурного, соціального, економічного, транспортного обгрунтування.

— Проте ви не стали почесним громадянином ні Чорткова, ні Кременця, але стали першим тернополянином, удостоєним у 2016-ому році звання «Почесний громадянин міста Батумі».

— Так мешканці столиці Аджарії подякували мені за підтримку Грузії у війні з Росією в 2008 році. Хоча це був взаємно цінний досвід, що, на жаль, актуальний для нас донині. Але співпраця з Грузією дала мені не тільки це визнання — я зблизька побачив реформування по-грузинськи: від сфер охорони здоров’я, поліції, юстиції до комунального господарства і парламенту.

— Які із закордонних практик щодо медицини вам вдалося втілити в Тернополі?

— Ще п’ять років тому презентував у Києві проєкт електронних реєстратур у поліклініках — такий сервіс нині ефективно працює в Тернополі. Це також модернізація медицини як сфери формування здоров’я нації, що має забезпечувати супровід кожного українця змалку і впродовж життя. З моєї ініціативи медики обстежили учнів усіх шкіл Тернополя за одинадцятьма видами показників захворюваності. Це дало поштовх до встановлення систем очищення води в закладах освіти. Такі системи вже є в школах №17 і №28.

— А в освітній сфері?

— З-за кордону я привіз практику реформування освіти і Тернопіль нині перший в Україні за рівнем методичної освітньої служби і входить до «призової» трійки міст за рівнем успішності школярів. Своїми досягненнями вважаю появу в освітньому просторі Тернополя школи-колегіуму імені Йосифа Сліпого, правового ліцею №2 і ліцею №21-спеціалізованої мистецької школи імені Ігоря Герети.

— У вас особливе бачення розвитку культури. Це ж завдяки вам Тернопіль став однією із столиць українського кіно, бібліотеки вийшли за межі звичного формату тощо.

— На це мене теж надихнули світові практики, бо в цивілізованих країнах  культура і мистецтво найперше покликані формувати громадську думку, цінності, свідомість громадян. Розуміння цього й спонукало мене до створення кіношкіл, двох кінофестивалів — для дітей і дорослих, до переформатування бібліотек. І саме Тернопіль продемонстрував Україні нову форму книгозбірень як відкритих просторів для роботи з людьми. У Польщі я побачив новий формат музеїв як центрів суспільного розвитку, де на підставі історичного минулого можна змоделювати майбутнє країни. Із Замості ми привезли унікальну археологічну практику і втілили її в Тернополі під час перших в історії міста масштабних археологічних досліджень. Ми створили мистецький кластер, об’єднавши багато установ і структур довкола головного завдання — формувати добрі мистецькі смаки й створювати можливості для розвитку творчих здібностей дітей і молоді.

— А що надихнуло вас на соціальний проєкт для тернополян «золотого» віку «Єднання поколінь»?

— Скандинавський, гру-
зинський і польський досвід. Мене завжди непокоїло, що в Україні немає міцного соціального зв’язку між молодими людьми і старшими, бо вони живуть у різних площинах і майже не перетинаються. У нас розірваний ланцюжок передавання традицій з покоління в покоління, історичної пам’яті, життєвого досвіду. Це призводить до деформування соціальних зв’язків у суспільстві і воно починає деградувати. Ці міркування і стали поштовхом до створення два роки тому проєкту, завдяки якому ми виводимо людей із самотності, створюємо їм умови для спілкування, допомагаємо побачити світ, даємо поради щодо збереження здоров’я, навчаємо користуватися гаджетами… У ставленні до літніх людей мене свого часу дуже вразила Грузія. Там членство у клубі для старших людей треба заслужити впродовж життя, бо повага до старості обгрунтована. Літня людина з огляду на свій досвід вважається для суспільства цінністю.

 — У цивілізованих країнах цінна кожна людина, навіть із обмеженими можливостями…

— А в Україні згадують про інвалідів хіба раз на рік. Мене це теж дуже обурює. Суспільство «призначило» інвалідів жертвами, а вони повинні й можуть бути його повноцінними громадянами. Треба ввімкнути їхню енергію, інтегрувати їх у суспільство. Нам потрібно вчитися жити пліч-о-пліч із такими людьми, бути уважними один до одного. Це неправильно, що особливі люди, переступивши поріг повноліття, потрапляють у самотність, а держава «відкуповується» мізерною пенсією. Одним із моїх головних завдань у парламенті буде змінити цю ситуацію. Ми вже показали на прикладі Тернополя, як це можна зробити, відкривши в закладах професійної освіти нові спеціальності для людей з обмеженими можливостями. Адже вони можуть працювати у кол-центрах, дистанційно надавати послуги телефоном, створювати комп’ютерну графіку й багато іншого. Крім того, ми спільно з благодійним фондом «Карітас», членом наглядової ради якого я є, започаткували програму соціального замовлення на денний догляд за хворими дітьми, паліативну допомогу; проєкт «Соціальне таксі». Схожі проєкти успішно діють у всіх європейських країнах.

— Ви причетний і до реабілітації діток з особливими потребами, котрі мешкають у прифронтовій зоні.

— Побувавши там, я зрозумів, що наша праця не повинна обмежуватися тільки допомогою військовим. Усвідомлюю, що це важливо, бо є головою Ради підтримки учасників АТО. Але не менш важливо працювати з місцевим населенням. І ми почали налагоджувати гуманітарний контакт із мешканцями прифронтових територій. Це Маріуполь, Сартана, Мангуш на Донеччині, Лисичанськ, Кремінна, Рубіжне, Попасна Луганської області. Ми постійно оздоровлюємо на Тернопільщині групи їхніх дітей і надаємо при цьому методичний супровід. Але ще дуже важливо працювати на східних теренах у напрямку просвітництва, національної ідентифікації місцевого населення. Тож на початку навчального року у 2018 році кожен першокласник Попасної отримав особисто від мене комплект книжок і прописів тернопільських видавництв. До речі, я свого часу запропонував нашим містам взяти умовне шефство над містами прифронтової зони, щоб працювати з ними. І цей проєкт успішно діє нині.

Мирослав САЛКО