Перший український чемпіон світу в чоловічому біатлоні Дмитро Підручний готується до нового сезону. Про те, як пережив бум журналістського інтересу до своєї персони після перемоги в Естерсунді, як мотивує його новий титул і які цілі ставить на найближчі два роки, а також про улюблене хобі і очікуване поповнення в родині капітан чоловічої збірної України з біатлону розповів в інтерв’ю iSport.ua.

— Дмитре, після перемоги в гонці переслідування 10 березня 2019 року на чемпіонаті світу в Естерсунді ви потрапили в зону підвищеної уваги журналістів. Як пережили таке випробування славою?

— Уваги, звичайно, було дуже багато, особливо в перші два місяці після чемпіонату світу. Ну, в принципі, переніс це все нормально. З одного боку, звичайно, приємно, що про тебе пам’ятають і звертають на тебе увагу. Ну а з іншого, якщо чесно, набридли ці кілька разів на тиждень інтерв’ю, дзвінки, ну а найбільше це, звичайно, що запитання одні й ті ж. Були й такі випадки, коли люди, які не розбираються в біатлоні, просто говорили: “Ну, розкажіть щось…” Ось це було неприємно і трохи шокувало. Не люблю непрофесіоналізму. Ну, запитайте вже, хоча б, наприклад: “З чого ви починали?”

— Тоді запитуємо! З чого ви починали? Який був ваш перший вид спорту?

— Греко-римська боротьба. Приблизно в третьому класі. Мені було років 8-9, я почав займатися. Займався три роки, досягнень особливих там у мене не було. Не дуже вона у мене виходила, і в основному відвідував заняття для того, щоб не сидіти вдома. І коли біля будинку батьків відновила роботу лижна база (лижна база в с. Острів Тернопільського району — прим. авт.) взимку, це було в січні на канікулах, школи в цей час не було, — я паралельно ходив і туди — цікаво було і на лижах кататися, і відвідувати секцію з греко-римської боротьби. І так з кожним тренуванням лижі все більше подобалися, і потихеньку перейшов у секцію лижних гонок й почав займатися уже там.

— Ваші батьки теж займалися лижними гонками?

— Так, на тій же базі, що й я почав займатися. Вони обоє майстри спорту України, чемпіони України. Але вони недовго займалися.

— Як з лижних гонок потрапили в біатлон?

— Роки зо три займався лижами, коли там почав показувати більш-менш істотні результати, виграв чемпіонат району, чемпіонат області, тоді вже помітили мене тренери з біатлону і запросили до себе. Недалеко від Тернополя є спортивна база в селі Підгороднє, і батьки мене почали туди возити на тренування, на стрільбу, і так почав займатися біатлоном.

— Що відчували і про що думали під час переможної гонки переслідування на чемпіонаті світу?

— Початок гонки складалася не зовсім так, як я хотів, і на першому ж рубежі допустив два промахи, але врятувало те, що погода була досить вітряна і стріляти було важко всім. Суперники також допускали промахи. У той момент я себе, так би мовити, трохи психологічно відпустив, наче заспокоївся, вже не думав, що в спринті я був учора четвертий, що медаль близько, що сьогодні треба взяти якесь призове місце. Я просто розслабився і працював холоднокровно, а коли прийшли на останній рубіж з суперниками, я розумів, що зараз у мене є шанс поборотися за призове місце. І тільки, коли вже виходив зі стрільбища, то зрозумів, що борюся за «золото» і останнє коло для мене було, наче страшний сон, настільки необхідно було зібрати всі сили в кулак, дотерпіти і не віддати це перше місце. Я розумів, що таких шансів не так багато в житті може бути, що суперники дають можливість, що треба дотерпіти. Ну, навіть в ході останнього кола проскакували думки, що, можливо, краще я трохи розслаблюся, вже немає сил терпіти, що «срібло» також медаль, теж підійде… Але таки зібрався і собі сказав: «Тільки «золото»! Вище за «золото» немає нічого». Дотерпів!

— Які були перші емоції після перемоги?

— Те, що я переміг, усвідомлював довго, кілька тижнів. Було приємно, що мені таки вдалося, і та мета, до якої я йшов багато років, досягнута. Ну, а перші емоції — спочатку здавалося, що це сон і кожного дня собі нагадував, дивлячись на медаль, що це правда, і мені це вдалося. Звичайно, гордість за себе, за країну, непередавані відчуття, коли піднімається прапор і звучить гімн твоєї країни. Такі емоції залишаться на все життя в пам’яті.

— А тепер які ставите спортивні цілі?

— Звісно, найбільша мета — це олімпійська медаль. У естафеті, звісно, також хочеться медаль. Це командна гонка, а не тільки ти один, вона показує силу всієї команди. Звичайно, хотілося б отримати на найвищих змаганнях медалі в естафеті.

— На зимовій Олімпіаді в Пекіні’2022 до вас буде особлива увага, будуть робити медальні ставки і чекати результату. Чи не тисне тягар відповідальності?

— До Олімпіади ще два роки, за цей час можна і сильно опуститися, що вже і ставок медальних робити ніхто не буде. Але, звісно, відповідальність і перед уболівальниками, і перед керівництвом збільшилася, і перед самим собою, звичайно. Але це чемпіонство мені додало впевненості, буду намагатися тримати результати в цьому сезоні на високому рівні, можливо, не завжди вийде на медальному, але буду дуже старатися.

— А які ваші улюблені гонки?..

— Люблю контактні гонки, наприклад, естафету, мас-старт, гонку переслідування. Коли ти з суперником борешся безпосередньо тут і зараз, а не за місце в протоколі і на фінішній прямій. Ось від цих гонок я отримую більше задоволення. І за це теж люблю біатлон, що можна боротися з суперником тут і зараз.

— …А траси?

— Нове Мєсто в Чехії мені подобається. І атмосфера там гарна, дуже багато вболівальників, і багато українських уболівальників приїжджають. Досить близько до нас. В Антхольці мені дуже подобається траса, і атмосфера теж святкова. А найбільше мені подобається австрійський Обертіллах, але там, на жаль, не проводять етапи Кубка світу, там тільки у нас збори частенько бувають, а також проводять етап Кубка Європи.

— Як і де ви зазвичай відпочиваєте?

— Я навесні відпочиваю, як і всі біатлоністи (квітень, перша половина травня), для мене улюблений відпочинок — це лежати на пляжі і нічого не робити, максимум — трохи поплавати. Часом буває, що ми раз на рік чи раз на два роки сім’єю піднімаємося на Говерлу. Доньці Іринці коли рік був, ми з нею піднімалися на Говерлу, і торік, коли їй було три рочки, ми теж з нею піднімалися. Звичайно, коли їй рік був, то вона ще не йшла, довелося всю дорогу нести її, а торік десь близько половини шляху сама подолала.

— Цього року похід відклали через поповнення в родині?

— Так, чекаємо синочка. Через рік, сподіваюся, підійматимемося вже вчотирьох на Говерлу (усміхається, — прим. авт.).

— Як познайомилися з дружиною? (Ольга Полещікова, колишня біатлоністка, — прим. авт.)?

— Познайомилися в Тисовці на тренувальному зборі, ще в юнацькому віці. Ось уже дев’ять років разом, чотири з них — у законному шлюбі.

— Чи читаєте на дозвіллі?

— Так, люблю читати перед сном, у дорозі, навіть на масажі. Наразі читаю Стівена Кінга, вже так досить давно його читаю, книгу за книгою, одну за одною. Тепер зупинився на книзі “Кінець зміни”, трилогія про одного вбивцю. Люблю детективи.

— Уже замислювалися над тим, чим би могли займатися після спортивної кар’єри? Можливо, політикою?

— Думки такі іноді проскакували, але не можу сказати, що я ось точно хочу стати депутатом. Це дуже непроста і важка праця. У парламенті, я думаю, повинні бути фахівці своєї справи, як і в спорті. А якщо хочеш допомогти спорту, то варіантів може бути багато. Можливо, я працював би і тренером, але працював на місці, з дітьми в спортивній школі в Тернополі. Я тепер так часто у від’їздах, пропускаю життя своєї доньки, своєї сім’ї. Незабаром народиться син, так що в майбутньому хотілося б вести більш осілий спосіб життя і приділяти більше часу рідним.