Отець Олексій Філюк усиновив ще одного сироту!

Я щасливий, бо маю другого сина, а Віктор щасливий, бо має брата!» — розмістив днями зворушливий пост у Фейсбуці відомий священник і громадський діяч із Лановеччини отець Олексій Філюк. Посипались тисячі привітань від читачів, теплих слів! Наприкінці 2017-го священник усиновив Вітю, який зростав у Бережанському інтернаті, а минулого тижня прийняв у свою сім’ю круглого сироту з Лановеччини. Надзвичайно добра і благородна справа! «НОВА…» привітала отця Олексія по телефону і розпитала про його синів.

— Два роки тому ви усиновили Віктора, днями у вашій сім’ї з’явився Сергійко. Розкажіть, де ви познайомилися з другим хлопчиком?

— Сергійко родом із Росії — з міста Шар’я Костромської області. Батьки хлопчика померли, коли йому було 2,5 року. Залишився круглим сиротою… Бабуся Надія забрала його в Україну — в село Борщівка Лановецького району. Виховувала онука десять років. Пів року тому її не стало… За Сергійком доглядав дідусь Віталій, дуже любив хлопчика, але минулого тижня старенький помер… Така доля дитяча… Сергійко залишився сам, як билина в полі. Я взяв його під опіку. Коли всиновлював Вітю, хотів одразу взяти ще одну дитину, щоб син не зростав егоїстом. Проте Бог покерував по-іншому… Спершу — Вітя, а тепер — Сергійко. До мене зателефонували зі Служби у справах дітей Лановецької РДА і розповіли про сироту. Я запросив Сергійка в гості, йому сподобалося. Мені теж припало до душі спілкування з ним. До оформлення опікунства ми бачились лише раз. Все відбулося поспіхом, бо йшла мова про передачу його до інтернату. «Не віддам! Забираю і буду виховувати!» — сказав я. Це було спонтанне рішення.

— Як Сергійко переживає такі непрості зміни у житті?

— Хоча йому 13 років, але він сформована особистість, розуміє, що це найкращий вихід у його ситуації. Сприйняв усе з розумінням і погодився жити у нас. Тепер у нього є братик і любляча людина — вихователь. Наразі кличе мене отцем Олексієм. І у своєму телефоні так записав мене (сміється, — авт.). А я кличу його «синочком».

— Знаю, що ви готувалися до зустрічі з другим сином…

— 5 листопада Сергійко прийшов до нас жити! Оскільки я працював у відділі культури, то знав його бабусю. Вона була дуже активною, свого часу працювала головою сільської ради, співала у народному хорі «Борщівські молодички». Але хлопчика я не знав, аж поки не постало питання опікунства. Я не шукав, не вибирав, Бог сам послав мені цю дитину. Після знайомства Сергійко погодився на переїзд. Його чекала моя родина, мої друзі. Дорогою додому ми підібрали одну тітку, другу, інших родичів. Вітя теж чекав! Кожен готувався до цієї зустрічі. Хтось з родичів запік качку, хтось зробив олів’є, я приготував холодні закуски, друзі приїхали з тортом, фруктами. Перед тим я увесь тиждень готувався: все прибрав у хаті, мив, прав, прасував… Під час святкової вечері в невимушеній атмосфері лунали привітання від рідних, друзів, усі підтримали моє рішення, готові допомогти. Сергійко відразу влився у нашу родину, він знав, що його тут чекають, розуміє, що його ніколи не образять.

— Ви встигли вже одягнути синів в однакові вишиванки!

— У нас є хороша знайома-вишивальниця пані Ольга із Бродів. Вона люб’язно вишила нам трьом однакові сорочки.

— Хлопці знайшли спільну мову, подружилися?

— З перших хвилин Віктор полюбив Сергійка, а Сергійко — Вітю. Брати! Дружать, спілкуються, разом граються. Минулої суботи ми були на базарі у Хмельницькому. Хлопці вибрали однаковий одяг. Купую Сергійкові спортивні штани, Вітя просить такі ж. Вибираю Віті светрик, Сергійко приглядає й собі такий. Тепер у них обох светри з пітбулями і рябі штани (сміється, — авт.). За характерами сини абсолютно різні: Сергійко — спокійний, домашній, а Віктор — шумний, бешкетник (сміється, — авт.).

— Який ви батько: добрий, суворий, вимогливий?

— Занадто добрий (сміється, — авт.). Вітю я розпаскудив. Це навіть кажуть парафіяни. Мені важко бути суворим. Сергійка постараюся більше дисциплінувати. Звісно, не все дозволяю синам, інакше вони б уже хату розібрали (сміється, — авт.). Має бути все за уставом: їсти — то їсти, працювати — то працювати, якщо уроки — то уроки. Сергійко навчається у сьомому класі, не дуже хоче вчитися, але будемо разом робити уроки. Віктор — першокурсник Лановецького, як він жартує, бурситету (сміється, — авт.) — коледжу. Навчається на механізатора. Сам обрав собі спеціальність. Я хотів, щоб він став священником, але він має інший погляд на життя.

— Чи виникають труднощі у вихованні дітей?

— Оскільки хлопці у підлітковому віці, іноді буває важкувато, у них вже сформовані характери, але я люблю їх такими, якими вони є. Проте особливих труднощів із ними не виникає: розуміють мене, підтримують, коли треба, допомагають, а я розумію їх. Разом ходимо до церкви на богослужіння: однієї неділі у Білозірку, іншої — у Шушківці.

— Як у вас вдома розподілені обов’язки?

— Вітя більше любить прибирати в кімнатах, Сергійко допомагати на кухні. Але здебільшого ми все робимо разом. Ось позавчора варили борщ дружньою компанією — Сергійко, Віктор, його друг і я. Начистили картоплі, частину посмажили, з решти зварили борщ. Прищеплюю синам любов до праці, щоб завжди могли дати собі раду в житті.

— Чи спілкуєтеся з рідними хлопців?

— І спілкуємося, і провідуємо. Час від часу рідні Віті приїжджають до нас в гості. Тепер до нас часто телефонує Сергійкова тітка з Криму, дядько з Рівного. Заохочую хлопців підтримувати спілкування з їхніми родичами. Саджу Вітю в автівку і їдемо до його близьких людей, яких, на жаль, через певні обставини розкидала доля. «Родину не обирають!» — пояснюю.

— Усиновлення дітей для вас — це бажання підтримати сиріт чи певне духовне покликання?

— Для мене це духовне покликання, благородне діло — дати сиротам турботу і любов, хоча б трішки, наскільки можливо. Сергійку, я даю тобі трошки любові? (запитує хлопчика, — авт.)

(«Багато!» — долинає щасливий дитячий голос).

— Отче, ви не задумувалися про заснування будинку сімейного типу, щоб узяти на виховання більше дітей?

— Мені неодноразово радили це парафіянки, обіцяли підтримувати і допомагати, але наразі я не готовий до такої місії. Тоді потрібно було б зосередитися тільки на домівці і вихованні дітей, це велика відповідальність. Я люблю людей, живу їхніми проблемами, щодня кудись їду, щось вирішую.

— Що найважливіше дати дітям у житті? Якими ви б хотіли виховати синів?

— Хочу передати їм світло, яке є в мені, щоб вони раділи кожній миті життя, були повноцінними щасливими членами суспільства. Навчаю їх бачити радість у малому. Сергійко помічає дрібниці! Бачить зорі, місяць, кличе мене, разом споглядаємо, фотографуємо! Він такої ж натури, як я (сміється, — авт.). Недарма кажуть, що ми з ним схожі! Це диво, що Бог привів хлопчика до мене. Подумати тільки: де Костромська область, а де Шушківці.

— Чи відчуваєте вдячність за вашу турботу?

— Найбільша вдячність — щасливі дитячі очі! Я їх бачу дуже часто! Ми справляли Вікторові день народження, хтось із гостей приніс подарунки, хтось дав йому трохи грошей, то він приберіг їх і зробив мені сюрприз — подарував парфуми! Поїхав велосипедом до райцентру, купив і привітав мене в мій день народження. Я був зворушений! Тепер радію, бо Сергійко стрибає по хаті, сміється. Багато радості дарують сини! Діти — це щастя!