Епоха правління Леоніда Даниловича Кучми, хоч і пов’язана з серйозними скандалами (зокрема, “касетним” з плівками майора Мельниченка і вбивством Гонгадзе, історією з нібито продажем станцій технічної розвідки “Кольчуга” Іраку, загадковими смертями знакових міністрів Кирпи і Кравченка), все ж з позиції сьогоднішнього дня виглядає як не найгірша в новітній історії України. Ну, сформував Леонід Данилович олігархічні клани, але й збалансував їхній вплив у системі державного управління, паралельно посприявши, в міру «скромних» президентських можливостей, інтересам свого зятя — Віктора Пінчука. Мав не таку вже й віртуальну можливість залишитися ще й на третій термін, однак відмовився (очевидно, тут свою роль зіграли масові протестні акції) і, складаючи повноваження, заявив, що “хоче побачити, якою буде Україна без Кучми”.

А ще, думається, Леонід Кучма назавжди запам’ятається своєю книгою “Україна — не Росія”, в якій більшу частину свого життя російськомовний “червоний директор”, любитель перехилити чарчину-другу і поспівати під гітару або ж разом з Кобзоном російський шансон, доволі чітко дав зрозуміти, що ми, українці — окрема, незалежна від “старшого брата” нація зі своїм віками сформованим менталітетом і своїми національними інтересами.
Долучився Л.Кучма і до теми, яку йому і його попереднику — Леоніду Кравчуку — нині багато хто ставить у вину: ядерного роззброєння України. Саме він, другий президент України, 5 грудня 1994 р. у Будапешті поставив свій підпис під Меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Разом з ним цей документ підписали лідери США, Великобританії і Росії, які виступили як держави-гаранти. А вже майже через 6 років, виступаючи саме цього дня, 17 листопада 2000 р. перед студентами Інституту міжнародних відносин КДУ, Леонід Кучма заявив дослівно таке: “Україна ніколи не буде ядерною державою”, маючи, вочевидь, на увазі, що саме без’ядерний статус (за підтримки поважних гарантів) забезпечить нашій країні відчуття впевненості й тої ж безпеки.

Минуло ще 8 років, впродовж яких сталося багато чого — і в серпні 2018 р. в інтерв’ю “Радіо Свобода” тепер вже представник України в тристоронній контактній групі з врегулювання ситуації на сході країни Леонід Кучма заявив, що вважає колишню відмову України від ядерної зброї помилкою. “Ми відмовилися від ядерної зброї та підписали Будапештський меморандум без справжніх гарантій безпеки від усіх великих держав. Ми — і я, і попередня влада, яка й розробляла цей документ — виявилися неготовими до того, що у світовій політиці такого рівня обіцянки можуть бути порожніми, що можливі таке лицемірство і цинізм”,— зазначив він.
Справді, достатньо прочитати лише перший пункт у розділі “Зобов’язання”, і необхідність у подальшому читанні відпадає сама собою. В ньому зазначається, що, згідно з Меморандумом, США, РФ і Великобританія зобов’язуються “поважати незалежність та існуючі кордони України”. Про те, як РФ із справжньою делікатністю ведмедя-шатуна в тайзі заходилася “поважати” існуючі кордони України, світ дізнався у 2014-ому. А слова Л. Кучми про відсутність справжніх гарантій безпеки, порожні обіцянки та лицемірство вкупі з цинізмом — це оцінка внеску західних країн-гарантів…
Отож сьогодні, розмінявши дев’ятий десяток років, Леонід Данилович Кучма (один з небагатьох політиків минулого, про кого суспільна думка змінилася у кращий бік) змушений курсувати між Києвом і Мінськом, підписувати якісь “формули”, про які потім відразу ж сам каже, що це “не формули миру”. Він також зазначає, що без виведення військ і відновлення українського кордону про вибори на Донбасі говорити не варто і критично ставиться до питання особливого статусу Донбасу, вважаючи це “шляхом до конфедераційного устрою”.
Автор книги “Україна — не Росія” на схилі своїх літ робить, здається, все залежне від нього, щоб зберегти нашу державу.