Цьому є кілька причин. Тема тарифів була ключовою під час останніх президентських, а потім і парламентських виборів. Окремі керівники держави і столичні високопосадовці щедро обіцяли фантастичне зниження тарифів. Між тим економіка диктує свої реалії. Тверезий та холодний розум не завадить, щоб розібратися, хто відповідальний за тарифи у країні і кого за це треба спитати.

Парламент

Пряму відповідальність за формування тарифів на послуги ЖКГ несе парламент. Саме цей орган від імені всього народу здійснює стратегічне управління державою. Адже тарифна політика розглядається при затвердженні головного бюджету. У теперішньому парламенті пряму відповідальність за всі рішення в країні несе так звана “монобільшість” однієї партії.

По-перше, монобільшість у Верховній Раді затвердила персональний склад уряду і контролює його роботу. Вона несе відповідальність за всі дії уряду, включно з його тарифною політикою.

По-друге,  питання тарифів було одним з ключових у програмі згаданої партії. І обіцянки були прості і зрозумілі виборцям — “ми знизимо тарифи”. Тож ця політсила несе політичну відповідальність за тарифну політику.

По-третє, саме монобільшість ухвалює найголовніший документ — бюджет на рік. У цьому документі фігурує і питання тарифів. Тож, очевидно, що про тарифи варто у першу чергу питати народних депутатів, особливо тих, хто представляє більшість.

Уряд, НКРЕКП та олігархи…

Головним органом, що регулює тарифи, є Національна комісія, яке здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП). Формально — це повністю незалежний орган, але його діяльність безпосередньо пов’язана із політикою уряду, який є ініціатором різних нормативних актів, шо впливають на формування тарифів.

Варто розуміти, що будь-яке підвищення ціни на електроенергію чи газ майже автоматично означає підвищення тарифів на воду і тепло. А ці сфери перебувають під впливом вже уряду та НКРЕКП.

Простіше кажучи, можна прямо стверджувати, що тарифи, які ми бачимо у платівках, встановлюють НКРЕКП та уряд. Вони контролюють діяльність так званих “природних монополій”, таких, як, наприклад, “НАК Нафтогаз-України”, який є фактично єдиним продавцем газу в Україні. Впродовж останніх п’яти років ціна газу зросла в середньому більш ніж у 9,7 раза. А саме газ складає левову частку вартості тепла.

Не краща ситуація і у сфері виробництва електроенергії. Адже цей ринок практично цілком перебуває під впливом олігархів. На цьому ринку тарифи зросли ушестеро. При цьому від одного з найбільших виробників ДТЕК, який пов’язують з олігархом Рінатом Ахметовим, надійшла пропозиція збільшити вартість електроенергії з 1 січня наступного року ще майже на 90%.

Місцева влада

Заручником ситуації залишається місцеве самоврядування, що опиняється «між молотом і наковальнею». З одного боку — необхідно забезпечити людей у зимовий період теплом, а з іншого — місцеві виконкоми змушені працювати з тими параметрами ціни, що “спущено згори”.

Тобто вони залежать від монополістів, які постачають газ та електроенергію. Єдиний спосіб, доступний місцевому самоврядуванню —  зменшення витрат дорогих енергоносіїв.

Впродовж останніх років комунальну сферу у Тернополі вдається не лише утримувати в робочому стані, а й успішно реформувати. Старе обладнання та насоси заміняють на кращі зразки світових виробників. Поступово змінюють чотирьохтрубну систему на двотрубну, що дозволяє щонайменше удвічі зменшити втрати тепла, а отже, і розхід дорогого газу. Як не крути, виходить, що на місцевому рівні хоча б намагаються “розрулити” ситуацію з тарифами, яку спускають “згори”, та оптимізувати їх у бік доступності до людей.

Чи могло бути інакше? Питання риторичне. Могло, але гірше. Для цього варто глянути на приклад Нового Роздолу та Новояворівська сусідньої Львівської області, де опалювальний сезон розпочали значно пізніше через фактичне банкрутство місцевого постачальника тепла. Схожі ситуації були і в інших українських містах.

Тож твереза оцінка дає розуміння, що варто підтримувати дії  щодо поглиблення енергоефективності житла, зниження енерговтрат і допомагати в цьому місцевому самоврядуванню. Це — чи не єдина стратегія реальної боротьби з “кусючими тарифами”.

Тарас Кутний