Коронавірус не лише перезавантажив наше життя, змінивши його до невпізнання, а й наче поставив його на паузу, надавши можливість оглянутися назад, десь змінити вектор подальшого руху, щось переосмислити чи пережити знову…

13 травня — 18 років як з нами немає Валерія Васильовича Лобановського. «На бігу» якось почали забувати цю трагічну дату в історії українського футболу, якось буденно відбувається турнір його пам’яті (цьогоріч через коронавірус його навіть перенесли), а традиційні урочистості часом перетворюють на якісь внутріфутбольні розбірки.
Про Лобановського тепер прийнято говорити пафосно, цитувати фрази, наче він такий собі футбольний Тарас Григорович Шевченко. Хоча за життя «Васильович» завжди намагався уникати пафосу і награності, рідко давав інтерв’ю і пояснював свою позицію не словом, а ділом.
За ці 18 років без нього встигло сформуватися покоління наших уболівальників, які не можуть зрозуміти, чому ж київське «Динамо» не може, наприклад, програти шведському «Мальме» чи вилетіти від «Брюгге». Що в київському клубі великі фінанси? Ні! Суперкваліфікований менеджмент чи президент? Також ні! Талановиті гравці? Та, за рідкісним винятком, посередні. В чому ж ганьба?! Навколо «Динамо» наче знову сформувався «кокон безнадійності», а саме такий «кокон» вдавалося розривати Валерію Васильовичу.
Український футбол, і у складі СРСР, і окремо, завжди вважався другосортним. Ми ніколи не постачали пачками суперзірок, як це роблять Бразилія, Іспанія, Франція чи Аргентина. Лобановський, однак, доводив, що навіть з наших гравців можна створити команду-зірку, яка буде на рівних боротися зі світовими грандами і при цьому ще й демонструвати видовищний футбол. Найперше — він умів змінювати психологію.
Так було в середині 1970-их, коли Валерій Лобановський уперше очолив «Динамо». Важко уявити, але за два роки до виграшу Кубка кубків у 1975-ому та яскравої перемоги над «Баварією» у Суперкубку (до речі, тодішній клуб з Мюнхена — володар Кубка чемпіонів трьох сезонів поспіль 1974-76 рр. і «основа» чемпіона світу збірної ФРН), у «Динамо» був безнадійний виліт у Кубку чемпіонів від «Реала» з поразкою на «Сантьяго Бернабеу» — 0:3, а потім і поразка з таким же рахунком від «Штутгарта» наступного сезону.
Так було в середині 1980-их, коли Лобановський повернувся до «Динамо» із збірної, а київський клуб уже забув про медалі, борсався нижче середини таблиці й ледь не боровся за виживання. Тоді це завершилося Кубком кубків’1986 з перемогою над «Атлетико» в фіналі — 3:0 та срібними медалями на Євро’88, де, як жартували, грало те ж «Динамо», але перевдягнуте в футболки збірної.
Так було і в 1990-их, під час останнього тріумфу Лобановського. Нині стало модним говорити, що ту команду Шевченка і Реброва зібрав Сабо. Це справді так, але Йожеф Йожефович три роки мав можливість працювати з суперталановитим поколінням. І чого добився? Перед приходом Валерія Васильовича «Динамо» Сабо вилетіло спочатку з кваліфікації Ліги чемпіонів (програли австрійському «Рапіду» — 0:2, 2:4), а потім в 1/32 Кубка УЄФА (швейцарському «Ксамаксу» — 0:0, 1:2). І вже за рік Лобановський настільки змінив психологію гравців, що вони перемагали ПСВ, «Ньюкасл», «Барселону», а пізніше «Арсенал», «Реал» — беззаперечних грандів тих часів.
І ось, порівняно з тими успіхами, теперішнє «Динамо» знову наче з іншої планети, однак «Васильович» уже не прийде і не порятує. Ці 18 років триває постійна деградація. Причому на початках команда виступала досить непогано, однак порівняння з тріумфальною ходою кінця 1990-их, наприклад, знищило тренерську кар’єру Олексія Михайличенка. Після смерті Лобановського він, наче «за інерцією», двічі поспіль виводив команду в Лігу чемпіонів, і двічі киянам у боротьбі з іменитими суперниками бракувало дещиці, щоб пройти далі. Тепер про такі виступи можна лише мріяти, а тоді Михайличенко, досить талановитий наставник, втратив довіру до себе як до тренера і досі спокутує події тих часів, адже нині хіба лінивий не кине камінь у город тренера-«Льосика»…
Якось інтуїтивно у нас вималювався позитивний і світлий образ Валерія Лобановського. Напевно тому, що у пам’яті хочеться залишити тільки добре. Однак були в його кар’єрі й зайві жорсткість і авторитарність, й «договірняки» із земляками з українських клубів, й спрацьованість футболістів через 4-5 років тренувань на зношення, й нудна «виїзна модель» (по суті — антифутбол). Та полишимо все це в минулому, згадавши легендарну фразу Валерія Васильовича: «Гра забувається, а результат залишається». Результатів він справді досягнув феноменальних, і поки що ніхто з вітчизняних фахівців й поряд з ними не стоїть…