Він творив свій світ довкола себе — у поезії та прозі. Його любили й поважали колеги-журналісти, кожне спілкування з ним – це був колодязь мудрості, жива вода, магія слів… На жаль, люди вічно не живуть… Але дехто отримує від Бога шанс пожити трохи довше у своїх творах.
“У колисці вербовій, виколисаній ланами, в сповитку і пісень, і скрипок засвітився мій життєвий шлях 4 червня 1940 року в селі Вербівці Лановецького району Тернопільської області, – писав Степан Гнатович в автобіографії. – Після школи – навчання у Кременецькому лісотехнікумі. Далі – сибірська тайга, праця інженером, у газетах Кемеровської області.
З утворенням району переїхав у 1965 році в Ланівці, організовував місцеве радіомовлення. Потім – навчання у Києві. Працював головним редактором Тернопільського облтелерадіокомітету, його головою, в редакції обласної газети “Вільне життя”, майже десять літ очолював облліт.
«Пишеться, мовби хтось нашіптує з небес, – зізнавався він про свій поетичний дар. – У щоквартальнику «Поезія» з’являються пам’ятні рядки, написані на одному подихові. «Прала мати, ой хусти прала, срібнодзвонним прачем плескала. Моя мама світанки прала, щоби чисті були, як правда. Коли випере їх в ставу, то стелила не на траву. А вивішувала сушити на пів неба білі світанки. Вгору кидала прач оббитий – місяченьком сіяв до ранку…»
Крім нарисів, багатьох публіцистичних статей, добірки поезій Степана Лисого друкувалися у щоквартальниках “Поезія-71”, “Поезія-72”, альманасі “Вітрила-71”, журналах “Дніпро”, “Україна”, “Тернопіль”, щорічнику “Тернопілля-94”, газетах “Молодь України”, “Літературна Україна” та інших.
Був учасником творчого семінару молодих письменників в Ірпені (1970 р.), отримав другу республіканську премію “Вишневая ветка романтики” (1968 р. газета “Комсомольское знамя”), лауреатом другого обласного конкурсу, присвяченого пам’яті В. Вихруща (2002 р.).
Перша збірка поезій “Дим золотого перетину” вийшла у видавництві “Рада”(2004 р.). Далі у 2005 році у видавництві «Підручники і посібники» побачила світ збірка поезій «Байдина стріла». У цьому ж видавництві у 2008 році – книга про родинні корені у селі Вербівці Лановецького району «Трой-зілля». Після неї були «Ой ти, гора» та «Розвіяні над океанами», «Паралелі оріїв».
Літа йшли, шелестіли сторінками його все нових і нових видань… «Ми з тобою, тату, готували до видання книгу вибраного з твоїх поезій та нарисів, малої прози. Вже навіть назва визріла: “Між першим диханням і другим”. Залишалось зовсім небагато доробити. Але не встигли. Тож я зобов’язуюсь довести твій труд душі до людей, – зазначає донька Степана Лисого, знана тернопільська літераторка і журналістка Зоряна Замкова. – Батько був великим романтиком, ліриком, який любив співати народних пісень, загалом музику. Він і передав мені добрий слух та музичний смак. На свята колись збиралися сім’єю і виводили в триголоссі: «по той бік гора, а по той друга…» Боліла його Україна – це не пафосні слова, а так, як він відчував. Відновлювала його природа. Щодня останні два десятки років йшов до парку і під берізками знаходив свої сокровенні рядки поезії. Дуже пишався, що в родині Лисих – 9 скрипалів світового рівня. Про це – в книжці «Розвіяні між океанами».
Степан Гнатович прожив наповнене та виважене життя, творив, мріяв, любив і залишив по собі не лише повагу родини, колег, друзів, а й люблячих дочку, внуків та дружину Галину, з якою мали б відзначати 53 роки спільного життя… А ще залишив особливі книги віршів та прози, невиспівані пісні, любов до природи та мудрості. І добру пам’ять в людей…

***
Життя моє! Я – соняха стажист,
бриж горинських здивований осколок,
якому промінь запланетний хист
позичив для прославлень слів-намист,
щоб доброту коронувати на престоли.
Це він – мольберт небес. Весни мотив,
грунтований натхненям і блакиттю,
мазками крил лелечих освятив,
стріпнувши клекіт втіх в оселі-скити.
Він свічі запалив кульбаб. Там джміль,
для служб надівши золоту єпітрахіль,
архідияконом гундосить славень квітам
і благу вістку променекупіль,
й гучне, всехвальне слово многоліття.
Росою – слізьми оріїв умиюсь на вітрах,
не в силах гру природи розвінчати.
Бо, світ пізнавши при останніх днях
той диво-промінь заберу в очах,
а хтось – малям – все розпочне з початку.

***
Тихо сивію. Сумую
Під невмовкний сміх
Коліс.
Вже поволі емігрую
З володінь кохання
Й сліз.

Із високоніжних плаів,
Із вершин емоцій –
В тінь.
До непізнаного маю.
До прощальних володінь.

Пригасає сонце княже
Листопадових заграв.
Хай весна тобі
Докаже,
Що колись
Недоказав.
***
Прала мати, ой хуста прала,
Срібнодзвонним прачем плескала.
Моя мати світанки прала,
щоби чисті були, як правда.
Коли випере їх в ставу,
то стелила не на траву,
а вивішувала сушити
на пів неба білі світанки.
Вгору кидала прач оббитий –
місяченьком сіяв до ранку.
А білизну чіпляла підсинену –
і ставала вона хмаринами.
Після цього, втомившись-таки,
тихо-тихо додому йшла мати.
Нам приносила лиш рушники…
А беріть, гей, беріть їх, синки,
бо пора вже, синки, вставати.
Ти росою вмивайся, Степанку,
а ти, Славку, умийся світлом.
І чи висохли вже світанки,
подивіться, синки, подивіться…
І виходили ми в світи.
І нам місяць мамин світив.
І світили світанки білі,
наче море гречок розсвітлілих,
бо щоранку їх мати прала,
щоби чисті були, як правда…
1968

«НОВА Тернопільська газета» щиро сумує з приводу смерті Степана Лисого і висловлює глибокі співчуття його рідним та близьким.