П’ять років тому Оксана Алєксєєва з села Кам’янки, що на Підволочищині, збиралася за кордон на заробітки. Троє дітей вже були дорослі, тож могла спокійно залишити їх, але життя різко повернулося… В останній момент дізналася, що чекає на народження ще однієї дитини. Довелося залишитися вдома. І того року стала мамою не лише для своєї Алінки, а також для чотирьох чужих дітей! Після передчасної смерті брата і братової вона взяла під опіку двох їхніх доньок, а також двох дітей, які були під опікою в сім’ї брата. Торік прийняла в родину ще одну дівчинку зі Зборова. Нині у пані Оксани дев’ятеро дітей! Торік жінка відкрила будинок сімейного типу і з шістьма молодшими дітьми поселилася в селі Озерна на Зборівщині.
— Пані Оксано, ваш будинок сімейного типу — наймолодший на Тернопільщині. Розкажіть про ваших дітей.
— Від минулорічної весни ми мали документи для відкриття будинку сімейного типу, але через карантин перенесли на осінь. Урочисто відкрили 1 жовтня, але до Озерної переїхали на початку вересня, діти пішли тут до школи. Троє старших моїх дітей вже мають свої сім’ї: Романові 28 років, виховують з дружиною синочка, Вікторові — 26, Світлані — 23. У мене на вихованні п’ятеро прийомних дітей: 17-річна Іринка, 14-річна Вероніка, 13-річна Галинка, 11-річний Сергійко, 8-річна Вероніка. П’ять років тому через недугу помер мій брат Іван, а три роки тому не стало його дружини Марини. Іринка і Галина — братові діти, а Вероніка і Сергійко — діти рідної сестри Марини з Кривого Рогу.
За пів року до смерті братової не стало мами діток із Кривого Рогу. За кілька років Вероніка і Сергійко втратили дідуся, бабусю і маму. Трагедія за трагедією… Марина перейнялася всім тим, опустила руки, у неї теж почалися проблеми зі здоров’ям — цироз печінки. Поїхали до лікарні, шукали ліки, донорів. Я сама хотіла стати донором. Привозили кров із Хмельницького, з Тернополя, але організм не приймав. Лікарі були шоковані. Підсвідомо братова не хотіла боротися за життя. За крок до смерті нам дозволили забрати її додому. Важко було сказати дітям, що їхня мама помирає. У селі почали поширювати чутки, що дітей заберуть до інтернату. «Ніхто вас не віддасть! Слухати тільки мене!» — сказала я. Мусила показати, що діти мають на кого опертися. Ще коли Марина була жива, я вирішила взяти усіх чотирьох під опіку. Ніколи б не віддала їх до інтернату! Мої батьки за віком не могли взяти під опіку. У мене на руках тоді була 3-річна донечка, з чоловіком ми розлучені, але Бог дав мені відвагу й силу.

— В Озерній ви живете в соціальному центрі «Відкрите серце». Чому переїхали сюди з Підволочищини?
— У Кам’янках у нас не було належного житла, діти підростали, ставало все тісніше, тому я вирішила наймати квартиру. Кожен повинен мати свій простір, свою полицю в шафі. З директоркою «Відкритого серця» Наталею Коцюбою знаюся давно, познайомилися на тренінгах для опікунів. Вона запропонувала нам поселитися в соціальному центрі. Держава нині не виділяє коштів на придбання помешкання для будинків сімейного типу, як це було колись. Наталя Коцюба припала мені до душі — добра і щира. Спершу була думка відкрити патронатну сім’ю, тобто брати на виховання маленьких дітей і працювати з їхніми батьками. Проте я побоялася, бо швидко звикаю до дітей. Розумію, що треба відпускати, але якщо ідуть у світ діти, які жили зі мною від народження, то вони стоять твердо на землі. А у прийомних багато внутрішніх прогалин, не мають твердого фундаменту.

— Дітям сподобалось в Озерній? Чи адаптувались у новій школі?
— Перед переїздом я хвилювалась, адже нове оточення, інша школа. Але нас тут дуже тепло прийняли! Ми приїхали до села 3 вересня, 4 вересня діти пішли до школи, а
10 вересня в Галинки і Вероніки — день народження. Однокласники привітали їх! У Галинчиному класі прикрасили дошку, парту, кожен учень купив якийсь подаруночок. Ми були вражені! Спілкуємось з місцевими мешканцями. На першому поверсі в соціальному центрі живуть жінки, які потрапили у важкі життєві обставини. Наша сім’я мешкає на другому поверсі — орендуємо трикімнатну квартиру. Спонсори подарували нам посуд, постільну білизну, привозять харчі. Ми їм дуже вдячні!
— Ви поступово збільшуєте вашу родину — торік взяли під опіку Веронічку, хочете ще прийняти дітей, які живуть без батьків…
— Не боюся праці з дітьми, не боюся труднощів, тепер розумію, що це моє покликання, якщо так склалося в житті. Звісно, з кожною дитиною треба встановити контакт, щоб вона довіряла мені, щоб почувалася в безпеці. Узгоджуємо побутові моменти. Коли приходить дитина, розпитую, чим вона цікавиться, що любить робити, їсти. «Піцу, сік і цукерки», — відповідають (сміється, — авт.). Прийшла до нас Веронічка на канікули і залишилася! Ще я їздила до Теребовлі в інтернат, там є троє діток з однієї сім’ї. З молодшими знайшла спільну мову, а старший — поки що закритий. Їх провідують бабуся і мама, яка позбавлена батьківства, тому їм важче прийняти рішення. Намагаюся знайти підхід до кожної дитини, адже вони пережили важкі травми, переїзди. Хочу, щоб знали, що тут їхня сім’я, що тут їх люблять.
— Як діти кличуть вас?
— Мамуня! Іринка — моя похресниця, вона й раніше мене кликала «мамунею хресною». Галинка за нею взялася так називати. Вероніка-старша і Сергійко теж почали мене кликати «мамунею». Приїхала Вероніка-молодша, спершу ніяк не називала. А потім чую: «Мамуня». Все зрозуміло! (усміхається, — авт.). Мені здається, що я теж змогла внутрішньо прийняти їх за рідних. У сім’ї трохи важко без чоловічої підтримки, бо все на мені, нема з ким обговорити проблеми, порадитись, але мої найкращі помічники — старші діти. Приїжджають, телефонують, підтримують!

— Тримаєте дисципліну в хаті чи все ж більше даєте малечі свободу?
— Колись я була м’якіша, тепер строгіша (усміхається, — авт.). Діти мають пізнати життя, вчитись на своїх помилках, отримувати досвід. Коли ми жили в Кам’янках, я ніколи не забороняла дітям насолоджуватись дитинством. Розбили вікно на веранді. Нічого — поставимо друге. Натовкли м’ячем по стіні. Ідемо разом почистимо. Коли приходили до нас чужі діти, я не забороняла гратися, бо не з «такої родини». Діти не відповідають за вчинки батьків. «Тобі треба вивчити вірш, бо за нього тобі поставлять оцінку», — прошу дитину. «Я сказала — зроби!» — така фраза неприпустима.
— Пані Оксано, ви раніше десь працювали?
— Багато років працювала швеєю. Шила вишиванки, згодом — камуфляжі, була закрійницею і начальницею цеху. Вісім років ремонтувала одяг у «Півнику» в Тернополі, поки його не закрили. Нині у вільний час теж сідаю за замовлення. Своїм дітям пошила куртки, спортивні костюми.
— З якими труднощами в побуті стикаєтесь?
— Найважче нам кудись поїхати всім разом. Заходжу з шістьма дітьми в маршрутку — пасажири обурюються. Не всі знають мою ситуацію. Іноді боляче від недолугих закидів… Хочеться повезти дітей відпочити, поїхати до лісу, на шашлики. Водійські права маю, вмію керувати, але нема чим (сміється, — авт.). Дуже мрію, що колись матимемо свій транспорт.
— Діти допомагають вам удома?
— Галинка дуже господарська, стає зі мною і все допомагає. «Що треба зробити?» — запитує. Кличе всіх. «Ти робиш це, ти — це…» — дає команду (усміхається, — авт.). Порозкидають — поприбирають, діти як діти. Посуд миють по черзі або кожен — свій. «Навчитесь шкарпетки за собою складати і мити посуд, то не пропадете в житті», — кажу їм. Поки що не маємо тут городу, обіцяють нам виділити ділянку — будемо засаджувати.
— Які приємні несподіванки малечі бережете в серці?
— Як тільки ми почали жити разом, діти подарували мені на День ангела записник для рецептів! Бачили, що мій попередній зошит, який я вела з 1991-го року, закінчився, що я вже вклеювала листки (сміється, — авт.). Потім на День матері спекли шоколадні кекси з жовтими сердечками всередині! Буває, що кажуть мені в неділю відпочити, а самі готують вечерю. Радію, що вони проявляють турботу до інших!
— Чи могли уявити колись, що так зміниться ваше життя?..
— Навіть не уявляла! Збиралась за кордон, але Алінка притримала мене вдома. Мабуть, так Бог дав, що я не поїхала. У той рік, коли народилася Алінка, помер мій брат. Без сумніву, десь там вгорі вже все було написано…