Захищає Україну зі своєю дружиною Нелею, яка нині виконує обов’язки командира взводу. Військове подружжя пройшло всю війну. Їхнім домом стали окопи й казарми. І це не гарна метафора, а реальність. Як виявилося, донедавна Віктор не був ніде зареєстрований, досі не має власного житла. Коли днями навідався до Теребовлі, волонтери донесли проблему ветерана до місцевої влади. За день чоловіка зареєстрували, подбали про кімнату в гуртожитку, обіцяють поставити його в квартирну чергу. Журналісти «НОВОЇ…» поспілкувалася із Захаром — за таким позивним його знають на фронті.

Шукав себе в… монастирі
— Коли мене запитують звідки я, відповідаю, що з України, бо народився в Макіївці на Донеччині, виріс у Теребовлі, моя мама похована в Криму, — каже Віктор Захарченко. — Дідусь моєї мами — петлюрівський офіцер, його сім’я втекла від переслідувань на Донбас. Родина по татовій лінії — з Полтавщини, але мій батько народився і жив у Теребовлі. Дідуся Олександра Захарченка тричі розкуркулювали, вивезли до Казахстану. Там він зустрівся з бабусею, яка родом із Теребовлянщини. Згодом вони повернулися на батьківщину бабусі. Мої батьки їздили по роботах, у них було п’ятеро дітей. Мене з шестимісячного віку виховували дідусь і бабуся. У Теребовлі я закінчив школу, мешкав тривалий час. Дідусь і бабуся вже покійні, вони прожили разом 63 роки! Мої брати і сестри залишилися в Криму. Бабуся змалку брала мене на Літургії. Це були часи підпілля, ми збиралися вдома в сестри Сільвестри. Коли в 90-их роках відкрили храми, я прислуговував біля священника. Після школи вступив до духовної академії, провчився курс, потім подався до монастиря у Крехів, що на Львівщині. Але на той час ще не мав внутрішнього стержня, тому не зберіг покликання. Нічого не стається без волі Божої… Призвали до армії. Оженився, маю дорослого сина. З першою дружиною не склалося життя. Займався ремонтами, їздив по різних містах. Коли почалася акція «Україна без Кучми», подався до Києва. Брав участь в Помаранчевій революції. Їздив до столиці у 2007-ому, коли Віктор Ющенко розпустив парламент. А потім почалася Революція Гідності. На Майдан я приїхав із Криму. Ці події мене сильно змінили, збудували.
«Нє трогать!» — захистив «беркутівець»
— 18 лютого 2014-го мене схопив «Беркут» і доправив до міліцейського відділку, — продовжує Захар. — Я належав до сотні УПА, ми базувалися в КМДА, потім — у Жовтневому палаці. Того дня прибув клуб любителів боїв без правил «Оплот» на чолі із Жиліним, який мав завдання розігнати Майдан, але люди «затоптали» їх. Коли я підходив до Маріїнського парку, «Беркут» пішов у наступ. Мене збили з ніг. Піднявся, забіг в Будинок офіцерів. Туди приносили поранених з Інститутської. Увірвалися «беркутівці». Я піднявся на другий поверх, вибив двері на балконі і вистрибнув. Вибігаю на Грушевського, а там до мене спинами стоять «беркутівці». Через Бесарабку повернувся на Майдан. Попрямував до Жовтневого палацу, щоб забрати свої речі. Зайшов із заднього входу, звідти виносили поранених, бо спереду вже стояла стіна «беркутівців». Перед тим ми розкинули в будівлі шланги, щоб «відбиватися» водою. Вмикаю кран — не тече. Перекрили, гади! У підвалі забарикадувалися з пів сотні хлопців. Близько обіду «беркутівці» увірвалися в будівлю. Стягнули мене на перший поверх. А там все заповнено «беркутами»… Підняли мене. Починаю сміятися. «Ти кто?» — запитує один. «Чай, кава, бутерброди — кухар», — зіграв. Хоча на мені був шеврон УПА. «На колєні!» — наказали. Починаю ще голосніше сміятися. Кинули мене до землі. «Нє трогать!» — крикнув один із них, який був у формі, але без шолома. Загородив мене собою. Не пам’ятаю його обличчя, а хотів би подякувати. Мабуть, він — людина. Запхали мене в наталований автозак. Доносяться постріли, зі сцени лунає «Ще не вмерла Україна…» Біля мене в автозаку непритомніє поранений. «Йой, згоримо…» — панікує збоку якийсь дядько. Хотілося чимскоріше вирватися звідти…

«Ти — рєволюціонєр со стажем?»
— Серед ночі мене привезли до Дарницького райвідділу міліції. У кабінеті — троє мєнтів. «Сколько вам платят?» — запитали. «Ви звикли все робити за гроші, як пси на ланцюгу, виконуєте команду і отримуєте пайку. Вам не зрозуміти, що таке ідея. До того ж Святе Писання радить не розкидати перли перед свинями…» — відказав я. «Відкатали» мені пальці, записали пояснення. Приносять папери, бачу, а там мої фото в профіль і анфас. Переглянули. «Почєму ти сразу нє сказал, что ти — рєволюціонєр со стажем?» — усміхнулись. Мене затримували під час акції «Україна без Кучми», перевіряли документи під час Помаранчевої революції. Виявляється, підшили справу! Доправили тоді мене до ізолятора тимчасового тримання. Підселили до бандюка, який сидів уже три роки під слідством. У камері був телевізор, там я побачив на екрані Небесну Сотню… Коли показували прикриті тіла — щось розривалося всередині. Вранці мене та ще кількох затриманих відвезли до суду. Нас відпустили під особисте зобов’язання. «Ви звідси додому?» — запитала суддя. «Так, додому — на Майдан!» — відповів я. Нам так легко обійшлося, бо міліція затримала офіційно. Якби десь вивезли, то було б зовсім по-іншому… Вийшов я з суду — без куртки, взуття без шнурівок. Підійшов хлопчина, який жив неподалік, запросив додому. Нагодував, дав свою куртку, цигарки. Справжній українець! Не знаю його прізвища, навіть не пригадаю, де його квартира. Кияни — молодці!
«Неля і я, як два чоботи — пара»
— На Майдані ми познайомилися з Нелею. Родом вона з Росії, з Іркутської області, але давно жила в Ірпені. Працювала помічницею коменданта в готелі «Дніпро» в Києві, де під час Майдану розмістилися мітингувальники. Ми часто спілкувалися щодо організаційних питань, — згадує Віктор. — У Нелі — дві доньки, онучка. Її донька Іра нині називає мене батьком. Вона теж була на Майдані, її жорстоко побили, має 14 шрамів. Неля була замсотника — рішуча і бойова. Ми, як два черевики, — пара (сміється, — авт.). Я — Нелин, а Неля — Захарова! На жаль, революцію роблять романтики, а використовують негідники. На Майдані ми мало що зробили. Люстрація не відбулася. Основний бій — попереду. Просто дуже вчасно для негідників почалася війна. Ми рвонули на фронт. Багато тих, що вели за собою, загинули, розгубилися. Деякі люди не пройшли перевірку грошима і владою. З Майдану я подався у батальйон «Донбас» до Семенченка. На полігоні в Малих Петрівцях мені запропонували трирічний контракт. «Із МВС? З Аваковим? А якщо все закінчиться, то ви відправите мене мітинги розганяти?» — запитав я. Текст угоди ще не був готовий. «У нас одні цілі, але дороги — різні», — пішов я. Віталій Грегор запросив мене в «Айдар». Поїхали на Схід. За кермом — Косічка, на жаль, уже покійний, спереду сидів Бімба, теж вже покійний, за ними — Вася, Грегор і я. У Половинкине нас зустрів Скіф, теж уже покійний. Начальник штабу Лихоліт (Батя) брав хлопців із документами, зі мною вагався, бо я втратив паспорт на Майдані. «Переодягаюся в цивільне і йду в напрямку Луганська. Якщо зі мною щось станеться, буду тобі щоночі снитися», — заявив я Баті. «Скіф, ти ручався за нього? Забирай», — сказав. Наступного дня ми поїхали в Новосвітлівку. Взяли в кільце Луганськ, перекрили трасу. Нас обстрілювали з «Градів», з «Буратін», до російської землі було 26 км. Нашу групу вже записали у «двохсоті», але ми таки вижили.
«Я — «майданутий», у мене є довідка»
— Мені обпалило бік, поранило в ногу. Батя сказав їхати в госпіталь, але я чувся живим, тому подався додому поновити документи, — розповідає Захарченко. — Поїхав із волонтерами через Київ, побачився з Нелею. «Страшно подумати, що я могла тебе втратити», — обійняла. У ті дні загинув Ара, ми поховали його на Берковецькому кладовищі в Києві. Поруч з Арою лежать Цар, Комарик. Коли буваю там, ніби в казарму заходжу. Те ж саме на Микулинецькому кладовищі: поруч Грізлі й Шахтьор. В «Айдарі» я був з серпня 2014-го до 2017-го, поки існував батальйон. «Від Майдану до Айдару» — є така пісня, присвячена Італійцю, який загинув. «Айдар» зазнав величезних втрат… Це були добровольці, єдиною зброєю яких була ідея. Побратима Ендрю вбили, бо боровся з «контрабасом», за кілька місяців знизив по Луганщині на 60%. Неля приїхала на фронт у вересні 2014-го з волонтерами і залишилася. Поблажок не було. Якось під час обстрілів я дав їй ключі від авто, рацію і наказав зайняти позицію, щоб вивозити поранених. «Чому я?» — запитала. «Золотце, нема часу на балачки!» — відказав.
Мене комісували в 2017-ому. Неля розірвала контракт у листопаді 2018-го. Остання моя посада — начальник швейної майстерні, Нелі — завідуюча лазні (сміється, — авт.). Це все, звісно, формально. Якийсь час ми мешкали з Нелею в Тернополі, наймали квартиру, шукали роботу. «Ви отримали учасника бойових дій ще в травні 2015-го. Що там так довго робили?» — здивувалася чиновниця на біржі праці, глянувши в документи дружини. Для більшості норма: побути на полігоні, місяць-другий на фронті, й — додому. А потім заявляти: «Я — ветеран. Де моя земля? Де пільги?» Але ж в гробі кишень нема!
Шлюб ми з Нелею зареєстрували у Теребовлі. З 2019-го я знову на війні, дружина теж несе службу. Перед тим я лікувався, проходив реабілітацію, поставили діагноз «посттравматичний синдром». Але не можу тут бути, поки там — війна. Двічі мені відмовляли у контракті. Хотів зняти інвалідність. «Як зняти? Цей діагноз вам поставили в госпіталі. Нині багато хто готовий заплатити за такий запис…» — здивувалися лікарі. «Невже я псих?» — жартую. «Ні, емоційна людина», — відповідають. Так, я — «майданутий», навіть довідка є (усміхається, — авт.). Але треба далі воювати! Я безмежно вдячний усім волонтерам, своїм землякам, які допомагають військовим на передовій, підтримують нас, телефонують. «Коли закінчиться війна?» — запитують. «Як тільки почнеться»,— відповідаю. Наразі нас дурять, що це АТО-ООС. І справді, коли ж закінчиться війна?..