Понад 17 років жінка шукала свого сина Юрія. Не знала, чи живий, чи мертвий. До останнього сподівалася на краще, але нещодавно дізналася страшну правду. Проговорився один із колишніх друзів Юрія, згодом його слова підтвердили ще двоє. Усі ці роки вони мовчали, боялися зізнатися. За їхніми словами, навесні 2004-го року вони були на закинутій фермі в сусідньому селі Гнилички, там сталося нещастя — Юрія смертельно вдарило струмом. Шоковані хлопці прийняли дивне рішення: замість того, щоб повідомити батькам загиблого, вирішили… закопати тіло. Завезли на сміттєзвалище, вирили яму, присипали ґрунтом. Там останки й пролежали дотепер. Рідні Юрія навіть не підозрювали, що таке могло статися, хоча розуміли, що один товариш їхнього сина, з яким вони пішли гуляти останнього вечора, може щось знати. Батьки час від часу зверталися в поліцію, просили хоч через роки щось з’ясувати, але результату дотепер не було.

«Через два тижні друг раптово виїхав до Москви»

— Важко це все усвідомити, але ми нарешті знайшли нашого Юрія. Дуже прикро, що неживого, — витирає сльози пані Стефанія. — Вийшов з хати під вечір 18 березня 2004-го. Тоді йому було 16 років. Покликав його старший на рік друг Сергій Зайнулін. У нас з чоловіком було троє синів: найстарший Володимир, середульший Євген і наймолодший Юрій. Євген захворів на цукровий діабет, тричі на рік у нього була кома, грошей не вистачало, тож я поїхала на заробітки до Польщі. А через день зателефонував стривожений Володимир. «Юрчика нема вдома», — сказав.

Зібрала сумки і поїхала назад. Сини з чоловіком повідомили про зникнення сина в поліцію. Потім ще я написала заяву. Наш дільничний жив у нашому селі, тож із двома міліціонерами покликав до себе додому Сергія та ще одного хлопчину. Розпитували, що сталося, але друзі нашого сина запевняли, що нічого не знають. Так їх і відпустили. Якби добре допитали тоді, то, можливо, вони б зізналися. На тому все закінчилося. Ніхто належно не проводив слідчих дій. Ми самі де могли, там шукали. Час від часу я зверталася до слідчого, просила ще щось спробувати дізнатись. Ну бо як так: дитина зникла безслідно і нікому нема до того діла… У мене була підозра, що Сергій мусить щось знати, бо був дуже наляканий. Тим більше, його мама проговорилася, що повернувся тоді вранці весь брудний. А через два тижні їхня сім’я несподівано виїхала до Москви. У Сергія є ще молодший брат, який, як тепер виявилося, теж був із нашим Юрієм того фатального вечора.

Минав рік за роком, ми шукали сина, але жодної звістки не було. Зверталися до різних ясновидячих, до екстрасенсів. Одні казали, що Юрій живий, мабуть, через те, що ми молилися за нього як за живого, а інші стверджували, що мертвий. Ще навіть цієї зими я їздила в Тернопіль на прийом до відомого екстрасенса. Відразу сказав, що син лежить у землі, орієнтовно вказав шлях. Але де було шукати полями? Та й ніхто б не міг подумати, що так могли вчинити з нашим сином. Ніхто не припускав, що останки лежать за якихось шість кілометрів від нас. Ще один екстрасенс у Польщі теж підтвердив, що Юрій неживий, склав карту, де шукати. Проте ніхто не ішов на сміттєзвалище.

«Нарешті душа Юрія знайде спокій…»

— Через 15 років Сергія депортували з Москви. Живе у селі рік чи більше. Коли повернувся, у мене знову серце стиснуло, — продовжує жінка. — Просила слідчих допитати його. Але минули роки, ніхто не рвався щось робити. Навесні Сергій, випиваючи з одним односельчанином, зізнався про страшне: “Дуже важко мені, щоночі до мене приходить Юрій”. Розказав, що струмом вдарило нашого сина, а потім вони його закопали. Односельчанин два місяці обдумував, як нам розповісти про почуте. Якось у неділю прийшов і сказав моїй невістці Оксані. Не передати словами нашого шоку. Невістка відразу поїхали з сином на поле, почали копати, натрапили на кістки. Викликали поліцію, вранці приїхав експерт, але то були не людські кістки. На тому місці колись був аеродром, територія величезна, тепер — сміттєзвалище. Поліцейські мусили покликати Сергія на допит. Зізнався в усьому, вказав приблизне місце поховання.

Ще одним ударом для нас було те, що з ним закопував нашого Юрія ще один односельчанин — Богдан Чорний, якому на той час було 20 років. Мій старший син в дуже добрих стосунках з Богданом, навіть брав його за хресного для своєї доньки. Він спілкувався з нами, знав про наші важкі пошуки, але приховував страшну правду. Сергій, його брат Віталій і Богдан вчинили таку наругу над тілом… Кажуть, що були налякані, але навіть одяг зняли з сина і спалили, а потім ще наступного дня підсипали зверху землі. Страшно подумати… Невістка зателефонувала до Богдана, який зараз за кордоном. “Ти закопав Юрка?” — запитала. “Так…” — не став заперечувати. Мабуть, його вже попередили, що почався у селі рух. Спершу ми копали на смітнику біля аличі, як вказав Сергій, але нічого не знайшли. Долучилися багато людей. Потім правоохоронці привезли підмогу. Трактором підкопували. Але все одно нічого не знаходили. Та якось невістка вибралась на горбок зі сміттям, щоб зателефонувати до когось, бо там не дуже ловив зв’язок. Опустила очі — кістка… Вийняла — людська. Покликала правоохоронців. Взялися копати. Знайшли череп, кінцівки, таз… Наразі все взяли на експертизу, зроблять ДНК, щоб підтвердити, чи це останки Юрія. Але у нас вже нема сумніву… Хочемо знати, чи справді син помер від струму. Так ми знайшли свого хлопчика через 17 років. Так нам брехали в очі. У снах я отримувала знаки, але не могла їх зрозуміти. Навіть за тиждень до цього мені снилося, що падаю в яму і витягую звідти дитину. Неможливо переказати болю, який я пережила. Поховала середульшого сина, чоловіка, тепер черговий похорон. Нарешті душа Юрія знайде спокій…