У понеділок, 18 жовтня, на 84-ому році життя перестало битися серце Великої Актриси, заслуженої артистки України Марії Гонти…
Вона жила Театром – саме так, з великої літери, піднесено, завжди вимовляла це слово… Ще до останнього грала у виставах – і навіть захворівши, мріяла про те, як ще вийде на сцену. На жаль, ковід виявився сильнішим…
На сцені Тернопільського драмтеатру – майже 60 років
У Тернопільському академічному драматичному обласному театрі ім. Т. Г. Шевченка Марія Євгенівна працювала з 1962 року. Талановита актриса з колоритним голосом – її неможливо було не помітити і не запам’ятати. Режисери залюбки запрошували її у свої постановки, доручали головні ролі, ставили “на неї” вистави. Вона прожила гідне життя в мистецтві – понад сто ролей на сцені театру, звання заслуженої артистки, орден “Честь і слава Тернопільщини”, президентська стипендія і найважливіше – пошана колективу і любов вдячних глядачів.
Народилася Марія Євгенівна Гонта 17 грудня 1937 року у с. Новомалин Острозького району на Рівненщині. У 1956 р. закінчила Дубнівське культурно-освітнє училище. Навчалася у студії, що діяла при Рівненському обласному музично-драматичному театрі. Невдовзі Марію Гонту зарахували у штат трупи. Спочатку Марія Євгенівна виступала у масових сценах, виконувала епізодичні ролі, а потім пробувала сили у відтворенні серйозніших образів.
Найповніше Марія Гонта розкрила свої акторські можливості на сцені Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім.
Т. Г. Шевченка, де працювала з 1962 року. Тут вона зустріла добрих порадників – народних артистів України Ярослава Геляса і Павла Загребельного, заслужену артистку України Сузанну Коваль, яка підтримала її у перші дні переходу до Тернополя і допомогла одразу вписатися в колектив.
«Григорій Верьовка пропонував вчитися вокалу…»
«У дитинстві я ніколи не думала про те, ким я буду, що буду робити… Просто, скільки себе пам’ятаю, увесь час співала: пасла гуси – співала, виконуючи домашню роботу — співала. У моєму рідному селі усі казали: “Гонтишка Марійка, то, певне, буде артистка…” – зізнавалася якось в інтерв’ю «НОВІЙ…» Марія Євгенівна. – Не знаю, чи це доля, чи насправді пісня привела мене на самодіяльну сцену, а згодом і на професійну…
У селі я згуртовувала навколо себе молодь, організувала хор, через якийсь час ми поставили перші наші вистави: „Безталанну”, де я грала Варку, „Дай серцю волю…”, де я грала Марусю. Ось так ми започаткували наш самодіяльний театр і привабили людей до клубу. А потім пішло-поїхало…
У 1956 році ми поїхали до Києва на республіканський конкурс художньої самодіяльності. Пригадую, я там виконувала частівки, і мене навіть помітив голова журі, відомий композитор Григорій Верьовка. Видно, він щось таке у мені побачив і запропонував мені навчатися вокалу у Києві, щоб згодом влитися у його хор. Але я відмовилася, бо злякалася: як же так, я, проста сільська дівчинка, і відразу — у столицю?..
Тим не менше, цей випадок додав мені впевненості у своїх силах і уже через якийсь час я почала навчатися, а згодом і працювати у студії при Рівненському театрі. Певний час грала у Нововолинському театрі, а тоді, почувши про конкурс у Тернопільському драмтеатрі, вирішила спробувати щастя. Мені всміхнулася Фортуна, мене прийняли у трупу. Так почався мій відлік у Тернопільському драмтеатрі, і ось я на його сцені уже більше, ніж пів сотні (!) років. Саме тут я зросла як актриса, відчула радість творення, саме на цій сцені у мене були і є чудові партнери, на ній сцені я будувала із себе цю людину, якою я є сьогодні. Я просто щаслива, що дожила до цих днів…»
Жили… на третьому поверсі драмтеатру
Її неймовірну працьовитість, високу вимогливість – насамперед до себе самої відзначають усі, кому пощастило грати на одній сцені разом із Марією Гонтою.
«Я — трудоголік, до того ж дисциспліна дала мені багато, – зізнавалася сама актриса. – Я дуже хотіла оволодіти професією, знаючи, що у мене немає театральної освіти, що мене взяли з художньої самодіяльності, де я грала так, як сама відчувала…
Я багато працювала. Коли мені давали роль, то, йдучи вулицею, я шепотіла собі під ніс текст і не помічала нікого довкола. Ті, хто це бачив, дивувались: „Що це, Гонта молиться постійно, чи що? Дивна якась…” (Сміється, — авт.)
Ми з чоловіком (актор та балетмейстер Тернопільського драмтеатру Микола Веніславський, нині, на жаль, уже покійний, — авт.) тривалий час мешкали… у нас в драмтеатрі, на третьому поверсі, де була його фотолабораторія. І щовечора, коли йшли вистави, у яких я не брала участі, сиділа на „гальорці” і дивилася, дивилася… Я марила цими ролями і з часом таки доросла до них. Титанічна праця над собою, величезне бажання і довіра до режисера зробили з мене актрису. І ще — завжди слухала глядача, довіряла йому.
Нині, аналізуючи своє життя, починаю задумуватись: як я прожила його? На чому я будувала свою творчу особистість? І розумію, що мої ролі творили мене, — я брала з них усе найкраще…»
«Була справжньою примою театру…»
Відомий театральний та кінокритик, мистецький оглядач, багаторазовий гість фестивалю «Тернопільські театральні вечори» Олег Вергеліс поділився у соцмережах своїми спогадами про Марію Гонту:
«З Тернопільського театру повідомили, що пішла з життя актриса Марія Євгенівна Гонта (не подолала епідеміологічну чуму новітнього часу). Заслужена артистка України.
Справжня зірка української сцени.
Вона з величезним успіхом грала колись двох Марусь – Марусю Чурай та Марусю з вистави “Дай серцеві волю, заведе в неволю” М. Кропивницького. У 70-80-90-ті була справжньою примою Тернопільського театру. Грала і Кручиніну, і Матір з однойменної драми Карла Чапека – коронні бенефісні ролі. Але її козирем завжди був український класичний репертуар: п’єси Старицького, Кропивницького, Карпенка-Карого.
Декілька років тому разом з драматургом Павлом Ар’є ми потрапили в Тернопіль, і перше, про що я попросив театр – про зустріч з Марією Євгенівною Гонтою. Ми зустрілися (виявилося, що вона читала мої статті про театр) і потім довго говорили у скверику біля театру. Вона ні на що не скаржилася, крім часу, який для усіх актрис світу – невблаганний.
Світла пам’ять чудовій українській актрисі, яка так і не дочекалася звання “народної”, хоча, з позицій історії українського театру, вона була дійсно народною, як ніхто інший у цей суперечливий час.
Співчуття близьким актриси та співчуття Тернопільському театру, що втратив одну зі своїх яскравих сценічних легенд…»
Вічна пам’ять про велику артистку залишиться в серцях багатьох тернополян і не тільки… “НОВА Тернопільська газета” глибоко сумує з приводу смерті Марії Гонти і висловлює співчуття родині, друзям та близьким.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
