У Тернополі наразі спокійно, наскільки це можливо у час війни. Наша область не зазнала авіаударів російської армії чи інших серйозних диверсійних дій ворога, тому є надійним тилом для переселенців. Тернопіль цими днями сповнений небаченої раніше атмосфери — у нас знайшли прихисток люди з усіх куточків України. Вони вимушено покинули рідні домівки, зі страхом утікали з-під обстрілів, хтось із них втратив дім, хтось — рідних… «Ви звідки?» — «Із Києва». «Із Харкова». «З Одеси». «З Миколаєва». «Із Бучі»… Попри все, що українцям довелося пережити за цих понад двадцять днів війни, ми твердо віримо, що наша перемога не за горами.
На вулицях Тернополя багато приїжджих. Їх впізнаємо за розгубленістю, зацікавленим спогляданням міста, важкими валізами, акцентом або російською мовою.

Днями журналісти «НОВОЇ…» побачили неподалік драмтеатру жінку з дітьми, які біля газетного кіоску розглядали наш спецвипуск про війну. Познайомились. Це — сім’я переселенців із Харкова. Анна Ястребова разом із 4-річним Владом і 11-річною Маргаритою на день-другий зупинилися у Тернополі, а далі рушать у Закарпаття.

— Харків безжально бомблять… Ми тиждень ховалися у підвалі будинку, іноді я бігала в нашу квартиру на четвертий поверх, щоб поспіхом щось приготувати. Не знаю, наскільки в підвалі безпечно, але нам було трохи спокійніше. Багато людей сиділи у метро, проте там холодно. Кожна мить у Харкові — страшний ризик. Біля школи, біля дитсадка, що неподалік нашого будинку, впали ракети, багатоповерхівка в сусідньому кварталі — зруйнована, — з жахом згадує Анна Ястребова. — А зараз місто взагалі майже знищене…. Коли вимкнули електроенергію і воду, ми вирішили їхати. Добралися потягом із дітьми до Тернополя. Пасажирів — море, здебільшого — жінки з дітьми, літні люди. Чоловіків не пускають у потяг. Усі місця були вщент заповнені, спали навіть на підлозі. Квартиру в Тернополі нам не вдалося знайти, тож зупинилися у центрі для переселенців. Волонтери гарно прийняли, подбали про все необхідне. Ми навіть не очікували на таку гостинність. Трохи перепочинемо і поїдемо в Закарпаття, де живе моя хресна. У Західній Україні спокійніше, але болить душа за усі міста, які бомбить російська армія. У Харкові залишилася моя бабуся. Хвилююся… Хочу, щоб чимскоріше закінчилось це пекло і ми повернулися додому.