22 січня 1973 року Володимир Мармус разом із односельцями з підпільної Росохацької групи таємно почепили в райцентрі чотири синьо-жовті прапори та розвішали 19 саморобних плакатів. Присвятили захід до 55-ої річниці проголошення Четвертого Універсалу Української Центральної Ради. За це учасників акції заарештував КДБ.
Для пошуку патріотів залучили велику кількість кадрів, частина з яких приїхала в село під виглядом геологів. Слідство тривало майже рік, урешті-решт хлопців знайшли і засудили за ведення антирадянської агітації та пропаганди і створення антирадянської організації. 24 вересня 1973 року Тернопільський обласний суд виніс вирок, яким за «антирадянську агітацію і пропаганду», «вчинення особливо небезпечних державних злочинів», «незаконне носіння, зберігання вогнепальної зброї» засудив Володимира Мармуса до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму з наступним засланням на 5 років.

“Разом із молоддю ми нині пройшлися символічною ходою історичної боротьби за Незалежність України. Гордимося, що Росохацька група продовжила боротьбу за Незалежність наших попередників-патріотів, – каже Володимир Мармус. – У 1973 році ми уночі вивісили чотири стяги в Чорткові: на будівлях училища, суду, будинку культури, кінотеатру. Кілька місяців готувалися до акції, вибирали найбільш людні місця, приглядалися, як там можна закріпити. Дев’ять однодумців прийняли присягу тримати наш задум у таємниці, щоб ніхто не дізнався. Важко було знайти тканину для пошиття прапорів. Синю придбали у Львові, жовту – в Чорткові. Треба було зробити все дуже швидко. На вулиці – мороз. Це була надзвичайна подія. До нас таки добралися “кадебісти”… «Що ми зробили поганого? Нікому не завдали шкоди, не обізвали», – сказав я під час допиту. «Дивний чоловік. Та краще б ви були кілька людей вбили, ніж повішали прапори”, – відказав “кадебіст”. Нас із побратимами відправили в табори, де мордувались політв’язні – вояки ОУН-УПА, які були засуджені на 25 років. Вояки ОУН-УПА гордилися, що ми перейняли від них український стяг, а ми гордилися, що причетні до державотворення. У таборах політв’язням брехали, що в Україні вже забули про незалежність, що тут – радянський народ, інша політична формація. Але українці повставали з колін і піднялися! Нині продовжуємо боротьбу. Бажаю всім українцям мужності, терпіння і віри в перемогу. Чуємо, скільки зараз гине молодих захисників… Дехто занепадає духом, роздумуючи, як побороти орду. Але за нами – світ, а головне, за нами — правда. Чужого не хочемо, але й свого не віддамо!”