Безжальна війна забирає найкращих — 17 квітня під час виконання бойового завдання у селі Павлівка Донецької області загинув наш відомий земляк, колишній народний депутат України Олег Барна. Наступного дня йому мало виповнитись 56 років. Проте ворожа куля обірвала його життя… Боронив рідну країну, за неї й поліг.
Олега Степановича знала вся Україна як правдивого патріота і безкомпромісного правдолюба. Прагнув, щоб українці жили у вільній, сильній, європейській державі. Понад двадцять років працював вчителем математики, фізики, інформатики та допризовної підготовки в Ридодубівській та Білобожницькій школах на Чортківщині. Був асистентом кафедри історії України, археології та спеціальних галузей історичних наук ТНПУ ім. В. Гнатюка. Двічі його обирали головою сільської ради його рідного села Нагірянка. Він завжди прислухався до думки людей. На посаді голови сільради домігся того, що односельчани отримали свої паї під час розпаювання місцевого підприємства. Виграв багато судів щодо цього питання, завжди був на боці правди і справедливості.

У 90-их роках Олег Барна брав участь зі студентами в Революції на граніті в Києві, був у перших рядах на Помаранчевій революції, відстоював європейський напрямок розвитку країни під час Революції Гідності, де отримав поранення під час обстрілів 18 лютого 2014-го року. Проте вже в липні 2014-го пішов добровольцем у зону АТО. Коли ж ворог вторгся до нашої країни з новою силою у 2022-ому, знову пішов її захищати. Спершу служив у складі 44-ої окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола, потім — у 68-ій окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша. Виконував бойові завдання на донецькому напрямку оборони. У Героя залишилися дружина Ольга, двоє синів, літні батьки.
Поховали Олега Барну 23 квітня у селі Білобожниця Чортківської громади, де він мешкав із рідними. Перед тим із Героєм попрощалися на Майдані Незалежності в Києві, в університетській церкві Святої Софії Премудрості Божої в Тернополі та у соборі Петра і Павла в Чорткові.

«Олегові вірили, тому його правда проб’ється!»

«Дякую усім, хто прийшов попрощатися з моїм братом, незважаючи на політичні погляди, яких він дотримувався, — звернувся до присутніх брат Героя, колишній голова ТОДА, а нині — військовослужбовець Степан Барна. — Ми з Олегом теж часто дискутували. Але він точно любив Україну! Сам просився на війну. На цьому Майдані він не вперше. У 90-ому був на Революції на граніті, потім — на Помаранчевій революції, далі — на Революції Гідності. У 2014-ому пішов на фронт захищати українську землю. Нині ми тут разом… Дякую кожному побратиму, друзям із нашої команди, братам по зброї. Дякую за таку честь для дуже скромного до життя Олега Степановича. Він не потребував якоїсь колосальної уваги. Маємо об’єднати Україну довкола спільної мети — перемоги. Перемоги над одвічним ворогом. Нехай пам’ять про наших Героїв буде вічною, а ми переможемо!»

«Скільки разів ми пройшли з Олегом шлях від Михайлівського собору до Майдану Незалежності, — поділився спогадами колишній президент Петро Порошенко. — У нас було спільне бачення багатьох речей. Олег був дивовижно світлою людиною! Його можна було любити чи не любити, але не вірити в його щирість було неможливо. У ньому поєднувались якості, які не поєднуються — мудрість вчителя, лідерство в місцевому самоврядуванні, українськість справжнього народного депутата, якого неможливо було зупинити в його любові до України. Він щоразу на своєму місці робив те, що, на його думку, скріплювало державність. І щодо армії, і щодо мови, і щодо віри. Знаю Олега ще з Помаранчевої революції. Пам’ятаю його щирість і відданість. Згадую 18 лютого 2014-го, коли він був поранений в Маріїнському парку. Проте це його не зупинило — пішов на фронт. Згодом лікарі дали йому статус інвалідності, заборонили воювати. Але 24 лютого Олег вимагав, щоб його взяли до українського війська. І пішов! Направду він був непростою людиною. На нього скаржилися, бо постійно вимагав бути у штурмових групах. Рушав на штурм один із перших. Вів вогонь з дистанції один-три метри. Кульове поранення в шию… Командир сказав про нього: «Йшов як доброволець, відчайдушно, загинув героїчно».
На Великдень ми з дружиною Мариною отримали від Олега святочне повідомлення. Наступного дня хотіли привітати його з днем народження, але вже не відповів… Олегові мало виповнитися 56, проте він навіки залишився у віці 55. Ми зідзвонилися зі Степаном. Не хотіли вірити… Це була дуже важка ніч. Молилися, щоб інформація не підтвердилася. Але, на жаль… Бачимо нині через соцмережі прояв величезної любові до Олега по всій Україні. І це дуже добре. Це означає, що Олегова правда проб’ється!»

«Жертовність Героя — камінь у фундаменті оновленої України»

Прийшли попрощатися з Олегом Барною багато тернополян. Навколішки зустріли Героя біля церкви Святої Софії Премудрості Божої, з шаною і сльозами проводжали на рідну Чортківщину.

«У покійного Олега був глибокий патріотизм і правдива любов до рідної землі, — сказав після спільної молитви владика Теодор Мартинюк. — У цей Світлий тиждень ми, співаючи «Христос Воскрес», прощаємося з нашим Героєм, але тільки на короткий час, бо віримо, що Господь прийняв його до себе як вірного сина українського народу. Хоронячи наших воїнів, ще більше переконуємось, що Христове Воскресіння перемогло смерть, що смерть не має сили, що Божа перемога над смертю є остаточна. Смерті наших воїнів дають нам силу продовжувати боротьбу, дають нам силу бути вірними синами і доньками свого народу. Нехай цей відхід близького нам Олега стане каменем у фундаменті оновленої нашої країни. Нехай Господь прийме його до Царства Небесного. Нехай цей смуток і біль перетворяться на внутрішній мир. Найбільшим нашим на землі обов’язком, який поклав на нас Господь, це є любов до рідних і любов до своєї землі. Олег сповнив його!»

«Олег — великий син нашої країни. Дякуємо всім, хто розділяє з нами великий біль і непоправну втрату, — ледве стримуючи сльози, виступила дружина Олега Барни Ольга. — Дякуємо священникам, що дозволили нам вибрати для прощання церкву Святої Софії Премудрості Божої. Олег загинув як воїн, але завжди жив як вчитель. Як людина, яка своїм життям, своїми думками, помислами, своїми вчинками хотіла навчити людей так вірити в Бога, так любити Україну, як це міг тільки він — жертовно, не оглядаючись, не думаючи про те, що хтось подумає або припише. Він хотів, щоб Україна була вільна, думаюча, процвітаюча. Щоб наша країна завжди була в Божих обіймах і під Божим покровом, щоб була згуртована. Дякуємо вам, що ви з нами у час тяжких випробувань. Тримаймося разом, бо Україна того потребує. Потребує, щоб коли відійшов один, на його місце прийшло двоє. Щоб не переривався стрій тих, хто своїм плечем тримає іншого, хто в своєму серці леліє нашу Україну, хто в душі кличе Бога і всіх святих нам на допомогу, щоб ми вибороли і побудували таку Україну, за яку десять років, сто, триста і більше гинули українські патріоти.
Олег був твердим, мужнім і сильним. Маючи інвалідність, пішов на фронт. Нехай його життя буде наукою для тих, хто нині залишився не при доброму здоров’ї, хто втратив кінцівки. Це приклад, що можна жити, перемагати біль і ставати сильнішим. Нехай його життя буде прикладом любові до України не на словах, а на ділі. Нехай буде доброю наукою для тих, хто сумнівається чи зневірюється у важкі часи. «Ні на мить не сумнівайся! Перемога — за нами!» — повторював чоловік. Вірю, що Україна буде вільною і незалежною, такою, за яку Олег і багато наших захисників віддали свої життя».