«Мама Світлана», — так любляче називають тернополянку Світлану Матвійків у підрозділі її сина-добровольця. Від початку масштабного вторгнення росії в Україну жінка активно займається волонтерством — допомагає військовослужбовцям, а нещодавно стала захисницею України!
«З рахівницею — на фронт», — жартує про себе. Понад 20 років пані Світлана пропрацювала бухгалтеркою, такі ж обов’язки їй довірили в ЗСУ. Її досвід і вміння давати раду з розрахунками надзвичайно потрібні у війську. Попри службу не припиняє волонтерську працю, адже потреби на фронті не зменшуються. Захисниця розповіла «НОВІЙ…» про те, як повномасштабне вторгнення і воєнні реалії змінили її життя за цих два роки.
— Пані Світлано, нині ви для сина і його побратимів не просто мама, а — посестра. Чи могли колись подумати, що будете служити в ЗСУ?
— У 2014-ому і в наступні роки я не до кінця розуміла глибину цієї війни, проте у 2022-ому відчула жах вповні. Мешкаю я в Тернополі, але родом із Бердичева. Зростала у російськомовному середовищі. Моя мама з Київщини, тато — з Львівщини. У Бердичеві нас іноді обзивали «бандерівцями», а на Львівщині — «москалями». Україна була розірвана, радянська пропаганда робила своє. Я не сильно вникала в політику, для мене росіяни, білоруси, молдовани та інші сусіди були братами і сестрами. Інтернаціональне виховання. 24 лютого розірвало шаблон мого світосприйняття. Мозок вирвався. «Нас бомблять», — зателефонував мій молодший син Володимир, який жив і навчався у Харкові. До останнього не вірила, що росія почне повномасштабне вторгнення. Охопив страх, хотілося чимскоріше рвонути на схід, щоб захистити сина. Не було найменшої думки утікати з країни. Тривожну валізу я донині не склала. Навпаки, хотілось щось робити, захистити свою домівку, рідних. Невдовзі син вибрався з Харкова евакуаційним потягом. Проте в моєму серці не було спокою. Звичний для багатьох із нас принцип «моя хата скраю, я нічого не знаю» змінився на «моя хата не скраю, моя хата — наступна». Війна зачепила всіх. Ракети не вибирають… Для мене важливо було щось робити — розвантажувати, чистити, збирати речі, гроші… Не те, що б я знецінила своє життя, я знайшла цінність в іншому. У допомозі іншим. Бути там, де я найнеобхідніша.
— Ви є засновницею благодійного фонду «Материнська сила України». Знаю, що разом з однодумцями змогли передати багато допомоги захисникам на передову. Розкажіть про вашу волонтерську працю.
— У перші дні війни я не знала, за що братися, щоб бути максимально корисною. Намагалася долучитися до різних волонтерських груп. Якось ми пішли з синами до військкомату, бо молодшому потрібно було стати на військовий облік, адже в нього — харківська реєстрація. Побачила черги бажаючих записатись в ЗСУ. «Хочу також захищати країну», — сказала синам. Проте старший Святослав обурився. «Маєш бути біля малого», — наголосив. Їхнього батька вже нема серед живих. А через два дні Святослав зізнався, що мобілізувався. Пішов добровольцем на війну. Сповнили змішані почуття: гордість, а водночас — хвилювання. «Боже, допоможи, щоб війна скоріше закінчилась», — благала. Кожна мама розуміє, що треба захищати країну, але хочеться, щоб діти були живі й здорові.
Поки син був у Тернополі, я трималась. Коли ж поїхав на навчання в іншу область, стало тривожніше. Вирушили в Бахмут — не могла опанувати себе. Кілька перших днів лежала безсила. Сльози і думки… До мене тоді приїхала сестра з рідними із Києва. «Чому лежиш? Їм же ж щось там потрібно. Вставай! Телефонуй до Святослава», — сказала. Підштовхнула. Побратимам сина на початках потрібно було багато чого. З того почалося моє волонтерство. У час війни є два варіанти: або брати автомат, або закатувати рукави і допомагати. Спершу ми з сестрою закуповували необхідне за власні кошти. Коли ж ресурси закінчились, звернулась до інших людей підтримати наші проєкти. Волонтер — це посередник між небайдужими і тими, кому потрібна допомога. Довелося перебороти свою гордість і просити. Гордість нині не на часі. На часі — милосердя.
Як бухгалтер я розумію, що потрібна чітка звітність, тож відразу зареєструвалась як фізична особа — волонтер. Довкола згуртувалося багато однодумців. Наприкінці минулого року ми створили благодійний фонд «Материнська сила України». Алла, Олеся, Яна та інші наші волонтерки — сильна діяльна команда. У кожного свій зв’язок із фронтом, свій досвід війни. Тато Яни — побратим мого Святослава. Алла, на жаль, втратила на війні брата… Кожен робить те, що може. Всі свідомі та відповідальні. Придбали і доправили на передову понад десять автомобілів, дрони, тепловізори, прилади нічного бачення та інше спорядження. У моєму офісі в Тернополі лежить папка зі звітами товщиною понад 10 сантиметрів. Придбані нами автомобілі всі на ходу, допомагають захисникам виконувати бойові завдання. «Ваша Mazda врятувала багато життів», — сказав замполіт. Плакала від щастя. Коли я доправляла автомобілі на передову, то внутрішньо прагнула, щоб вони стали оберегами для воїнів. Вірю, що ця енергія працює. Якось ми впродовж місяця збирали на дрон. Придбали, раділи, передали розвідникам. Телефоную невдовзі до командира, цікавлюсь, що ще треба. «У нас все є», — ніяково відповів. Здивувалась. Розпитала сина, в чому річ. Зізнався, що дрон втратили на третій тиждень польотів. Через це їм було незручно. Але навіть якби він працював лише день, вже добре. Це — війна.
— «Найкращі волонтери — мами і дружини бійців», — написали ви у соцмережі. Проте допомагаєте не тільки синові. Якби Святослав не був на фронті, ви, мабуть, все одно не залишались би осторонь…
— Як мінімум, я була б волонтеркою, а як максимум — ще торік пішла б у ЗСУ. Краще щось робити, ніж сидіти і хвилюватись. Рух оживляє, відволікає від негативних думок. Ми зараз, як ніколи, маємо продукувати позитивні думки. Паралельно з фронтом росія веде інформаційну війну. Підступно вибиває українців із ресурсного стану. Волонтерство — це те, що дає можливість генерувати позитивні думки. Хотілось би, щоб держава це зрозуміла і підтримувала волонтерів. Я не сподівалась, що можу гуртувати людей.
Ми збили каркаси і плели маскувальні сітки в офісі. Приходили люди різних професій, всі були об’єднані одним духом. Волонтерство — це взаємообмін добром. Коли ти допомагаєш, то отримуєш неймовірну віддачу. Вирушала я на схід, бувало, що добу не спала, не їла, не пила. Приїжджала до захисників втомлена, але відчувала потужний потік енергії. Важливо, коли захисники згуртовані, і водночас їхні рідні разом щось роблять для перемоги України. Повинен бути нерозривний зв’язок фронту й тилу.
— Поїздки у зону бойових дій — це ризик. Ви сама вирушали в дорогу?
— Я ніколи не боялася їхати у зону бойових дій. Прямувала на фронт, щоб безпосередньо дізнатись, що там і як там. Хотіла бачити, де перебуває мій син, що там відбувається. Прагну огорнути духовним захистом усіх воїнів.
— Підрозділ сина став для вас рідним. Втрати побратимів переживаєте з великим болем. Які найскладніші моменти були за ці два роки?
— «Мама Світлана», — називають мене побратими сина. Ми справді стали родиною. Коли поверталася зі сходу від воїнів, то невдовзі знову хотілось щось везти на фронт. Не могла довго не бачитись із захисниками.
Разом із бригадою сина ми пройшли різне. Трагедія у Часовому Яру… Наші хлопці дивом врятувались. Вочевидь, їх здали… Саме після того випадку рідні воїнів згуртувалися. Перша втрата для мене — загибель командира відділення з роти мого сина. Розумний і добрий. Смертельна травма від прильоту. Друга втрата — командир розвідки. Випадково познайомились. Привезли тепловізори, а він промовився, що хлопцям потрібне взуття. Спілкувалась із ним, коли був у Бахмуті. «Що привезти?» — якось запитала. «Їжу», — відповів.
«Добре, привеземо вам». — «Не нам, а людям, бо голодують». Цьогоріч у лютому син надіслав повідомлення: «Більше не дзвони Дімі». Все зрозуміла… Тиждень плакала. Дмитро вразив мене розумом і скромністю. У цивільному житті був головою територіальної громади. Підірвався на міні, коли ішли в розвідку. Болісно перенесла також загибель побратима сина, з яким він жив у кімнаті. Пряме попадання ракети в автомобіль… Знайшла його могилу на Микулинецькому кладовищі. Дивлюся на фотографії воїнів — світлі, добрі, усміхнені. Війна забрала… Після цвинтаря я сама, ніби мертва. Ніколи вже не буду такою, як до масштабного вторгнення. І не хочу. Мені більше подобається теперішній внутрішній стан. Людина покликана співчувати, переживати, вболівати. Війна тестує кожного.
— Що вас спонукало долучитися до ЗСУ? Які у вас нині обов’язки? Не складно жінці у воєнних реаліях?
— Коли вдалося більш-менш забезпечити підрозділ сина необхідним, я задумалась, що би ще робити важливе. Через інтернет підшукувала вакансії в ЗСУ. Планувала пройти вишкіл, освоїти тактичну медицину. Але все сталося спонтанно. Привезли ми з сестрою допомогу в 61-у окрему механізовану бригаду. Захисники розповіли, що їм дуже потрібен бухгалтер. Зібрала документи, пішла до військкомату і вже два з половиною місяці я — в ЗСУ. Можливо, я ніякий воїн, але як діловод я можу багато допомогти. Зізналася синові. Попросила не хвилюватись, бо все ж я не в окопі, а в штабі. «Пишаюся тобою!» — сказав. Це мені додало ще більше сил працювати.
— Що для вас означає ця війна? Яким бачите майбутнє України?
— Війна для українців — це жорстоке випробування, а водночас — шанс для очищення нашої свідомості. Добро має перемогти. Не можна красти, не можна зловживати, не можна підставляти. Є чорне і є біле. За попередні десятиліття нас спеціально загнали в напівтони. Не може бути «так, але…»! Маємо зробити вибір: або ми на боці добра, або на боці зла. Після війни нас, вочевидь, чекають непрості часи, бо буде багато покалічених людей. Здорові мають допомогти пораненим. Але щиро, від серця, не на показ.
Боюся заглядати наперед, щоб не піддаватись депресії. Хочу бачити Україну процвітаючою, а українців — щасливими. Наша країна — мальовнича, хоч і занедбана. Нам потрібен господар, який би дбав за свій народ. Під час поїздок на фронт я усвідомила, що всюди є патріоти, і всюди трапляються «колобки» — колаборанти. Знаю, що на Донбасі є російськомовні патріоти, які вигризають свободу України. Звісно, мова ідентифікує людину, але не можна вішати ярлики. Щоб перемогти, маємо бути об’єднаними.
Благодійний фонд «Материнська сила України»
Код ЄДРПОУ 44946353
UBAN рахунок UA 21 305299 00000 26005013304661
ПАТ «ПриватБанк» МФО 305299
Джерело: НОВА Тернопільська газета
