8 травня 2009 року у Києві в автомобільній аварії обірвалося життя нашого земляка, тележурналіста, ведучого та продюсера Ігоря Пелиха. Йому було тільки 35…

Тернопільський «селф-мейд мен» — людина, яка сама себе зробила, без блату і особливих зв’язків, через велику працю і оптимізм, ініціатор, натхненник і душа багатьох музичних дійств міста, як-от фестиваль «Нівроку», учасник нині уже культового гурту «Nameless», фантастичний радіоведучий, згодом столичний тележурналіст, ведучий всенародно улюблених «Галопів…» і навіть продюсер — він був такий же життєрадісний, як і його передачі. Щирий у житті й такий же на екрані. Коли Ігорко виходив в ефір, люди прикипали до телеекранів… Він був надзвичайно світлою людиною. Від його світла люди поруч загорялися бажанням творити і жити. У свої 35 Ігор Пелих досяг чималих висот. Був професіоналом своєї справи, люблячим чоловіком і батьком трьох маленьких діток… «Він не міг загинути — у ньому ж було так багато життя», — свідомість   відмовлялася прийняти страшну новину. Проте смерть не рахується з такими доводами…

І швець, і на гітарі гравець…

Його енергії, завзяття та оптимізму вистачило б не лише на кілька телепроектів одночасно, а й для функціонування невеликої електростанції. Завжди усміхнений, веселий, життєрадісний, він був великим життєлюбом, надзвичайно світлою людиною, умів і любив жартувати, умів помічати усе веселе в житті, умів усе це втілити у своїх програмах та проектах… Він був завжди на злеті. Був…

Ігор Пелих народився 3 лютого 1974 року у Тернополі. “З родиною в мене склалося не дуже, бо, коли я був малий, батьки розлучилися. Правильним хлопчиком я не був — це точно, — розповідав у інтерв’ю Ігор. — Як усі нормальні пацани, я бився, але сказати, що був великим хуліганом, не можу. Все дитинство займався вільною боротьбою… У восьмому класі у мене особливого вибору не було — я пообіцяв учителям, що піду в ПТУ, і вони мені дали закінчити навчальний рік без ускладнень”. Тернопільське ПТУ № 3 Пелих закінчив у 1991 році і подався працювати на фабрику “Ремвзуття”. На фабриці пропрацював півтора року, аж поки його не викликав „на килим” тодішній директор “Ремвзуття” і поставив питання руба: або “музика і патли”, або “молоточок і фабрика”. Хлопець обрав перше. А згодом у багатьох своїх інтерв’ю Ігор неодноразово дякував колишньому директорові фабрики Богдану Левківу: „Якби я тоді не пішов, можливо, нині  нічого б не було…”. Хоча треба сказати, що шевська справа таки Ігорю вдавалася: якось він власноруч пошив розкішні ковбойські чоботи, за які у тернопільській “комісіонці” дали 60 доларів, повіривши Ігоревій байці, що нібито це “ексклюзивне” взуття привезли йому родичі з Канади. Власне, йому вдавалося усе, за що брався: самотужки опанував гітару і певний час був басистом у відомому тернопільському гурті “Неймлес”. Паралельно з музикуванням Ігор, змалку звиклий заробляти сам на себе, працював продавцем у кіоску та „крутив дискотеки” і, зрештою, доля привела його до справи, що йому вдавалася найкраще — спілкуватися з людьми.

У середині 1990-их Пелих став ведучим ТРК “Такт”, однак компанія через чотири місяці закрилася. Звідти він подався на Тернопільську держтелерадіокомпанію. На телебаченні Ігор робив музичну молодіжну програму “Веселий Роджер”, згодом подався на “Радіо Тернопіль” — працював там звукорежисером. А потім спробував сам провести прямий ефір. „Це був перший випадок на радіо, коли ді-джей сам говорив в ефірі, сам ставив музику і при цьому сам крутив ручки на пульті”, — розповідав про “дебют” сам Ігор. А у 1997 році, коли надійшло запрошення від “Радіо столиця”, вирішив спробувати себе на київських теренах. Десь через рік Пелих  перебрався на “1+1”, де став ведучим програми “Не всі вдома”. Розповідав, що тоді найлегшим був процес адаптації до нового колективу та нової роботи, адже весь час поруч була кохана дівчина, котра згодом стала його дружиною та матір’ю трьох його дітей Івана, Соломії та Устини — журналістка  Олександра Лозинська.  А згодом Ігор уже на телеканалі ICTV запустив власний проект “Галопом по Європах” —  після майже 170 випусків “Галопів…” та кількох пар стоптаних кросівок Пелих став не лише головним “галопником” країни, а й улюбленим її телеведучим.

Галопом по життю

Сидіти на місці — це не про нього. Після “Галопів…” Ігор повернувся на канал, уже маючи власну продакшн-студію “Роги і копита” (бачили б ви обличчя юристів, які її реєстрували!) та з проектами власного виробництва — першим телеквестом “На свою голову”, а згодом дещо видозміненому форматі “Галопом по Європах’2”.

Незважаючи на популярність, він залишався простим і доступним. Як забути його інтерв’ю для «НОВОЇ» уже …надцятирічної давнини?.. Емоційний та жвавий Ігор Пелих випромінював майже дитячу безпосередність — видавалося, що відомий шоумен і поза камерою не вміє бути серйозним. Але коли мова заходила про його сім’ю або нові плани та проекти, іронічну посмішку на обличчі Ігоря змінював серйозний та сконцентрований погляд.

“У багатьох речах я мобілізовую себе саме дітьми… Соломійка моя дуже весела, компанійська, постійно всім усміхається. А Іван нещодавно видав таке, що я ледь не впав. Ми з Сашею довго намагалися знайти у Києві для нього садочок — для нас принциповим було те, щоб він був україномовним. Ну, нарешті знайшли, і після першого ж дня, проведеного там, малий приходить додому і заявляє: „Тату, а вихователька казала, що я — Ванєчка”. Ну, я йому популярно так пояснив, що на таке треба відповідати. Через якийсь час приходжу забирати його з садочка, дивлюсь – виховательки якось так попід стіночками повз мене рухаються, перепрошують. Що ж це, думаю, дитина таке страшне учварила? Аж за стіл вхопився, як почув: виявляється, мій трирічний пацан на чергове звертання “Ванічка” відповів їм: “Ванічки” живуть за Уралом, а я — Іван”.

Ігор Пелих був великим патріотом, завжди відрізнявся свідомою українською позицією — у Тернополі належав до Спілки націоналістичної української молоді, його старші діти — Іванко разом з сестричкою Соломійкою відвідували “Пласт”. Уже незабаром на телебаченні мали з’явитися нові телепроекти, над якими працював Ігор. Це мав бути не лише молодіжний та розважальний, а й по-справжньому український якісний продукт…

У нього було ще море проектів, планів та ідей, тепер уже нездійсненних… Ми ж запам’ятаємо його завжди усміхненим хлопцем, який легко і радісно крокував життям. На жаль, таким недовгим…