Свого часу чоловік працював директором Білокриницького маслосирзаводу, докладав багато зусиль для його розвитку.

“Важке сирітське дитинство, невільницька юність, неспокійна зрілість, сивочола старість. Прожито 100 років, прожито цілу епоху. Протягом якої мінялась влада, мінялись окупаційні режими, землю стрясала війна. Його злиденне дитинство минуло в містечку Залізці за часів Польщі, – розповідає про життя пана Станіслава Мирослав Ярий. – Батько Михайло Щирба не встиг оговтатись від першої світової, під час якої фронт двічі прокотився своїм вогненним катком через Залізці, як померла дружина і троє неповнолітніх дітей залишилися в нього на руках. Станіславу виповнилося лише чотири роки. Батько перекривав людські оселі, не цурався випадкових заробітків. Жили за рахунок невеличкого клаптика землі на якому і корови не можна було утримати. Влітку наймався пастухом до заможних сусідів, а восени йшов до школи. В 1939 році радянська влада змінила польську, але це не вплинуло на благополуччя сім’ї Щирби”.

Під час німецької окупації. з початку 1942 року, розпочався організований набір молоді на роботу в Райх. Спочатку відправляли добровольців із почестями і музикою. Але незабаром із листів стало відомо про нелюдські умови життя і роботи в Німеччині. Добровольців не стало. 17-річного Станіслава відправили згідно списку старости Залізців. Потрапив на роботу до фермера під Кенігсберг. Остарбайтер… Важка селянська робота з ранку до вечора і завжди голодний. 27 січня 1945 року звільнили радянські війська і Станіслава зразу ж забрали в армію. А вже 7 лютого він брав участь в боях, був поранений в ліве плече. На щастя, вийшов живий з цієї смертельної м’ясорубки. Тоді після трьох атак від батальйону залишилося 40 солдатів. Виписавшись із польового шпиталю, продовжував службу на території Німеччини, а згодом –  у Польщі. А після закінчення служби, щоб трохи заробити, працював на шахті в Саксагонії. Повернувся додому сержантом із бойовими нагородами і за тодішніми мірками непогано одягнений.

“Нарешті добрався додому. Ось видно і рідне обійстя. Серце стискається в грудях. 8 років розлуки. Але мене не чекають вдома… В хаті живе сім’я батькового брата. Де ж рідня? Вивезли до Польщі. – згадує Станіслав Михайлович. – Де ж ти, вимріяна зустріч? Як вручити вам, з такою ніжністю куплені подарунки? І тут я відчув себе до болі осиротілим. Залишився один – без моральної підтримки, без батьківської поради. З розпуки обійшов всіх сусідів, близьких і далеких родичів. Поплакали, поспівчували, але молодість допомагла витримати і цей удар долі. На другий день зайшов до бібліотеки. Бібліотекарка заповнила формуляр читача і сказала, що я перший в неї такий читач, який наступного дня після прибуття з армії зайшов до бібліотеки. «Ця розмова стала для мене вирішальною. Бібліотекарка була дружиною секретаря райкому і поділилася з ним враженням від дивного візиту. Через кілька днів мені запропонували роботу заступника директора маслозаводу і так залишився в молочній промисловості на все життя».

Директором заводу тоді був пан Матвійків. Станіслав обіймав посаду заступника по заготівлі, тож пішки обходив села району, аби налагодити роботу приймальних пунктів молока, допомогти молочарям. На той час діяв натуральний сталінський податок на кожен селянський двір, зокрема – 220 л молока жирністю 3.8 на кожен двір. Менша жирність – більше треба здати молока. Здане молоко понад податок також оплачувалось.

Одружився в 1951-ому році з Галиною, яку приїхала на роботу бухгалтера з Черкащини. В грудні 1958 року Станіслава Михайловича призначили директором Білокриницького маслосирзаводу. На той час цей завод вважався одним із найбільших в Україні, побудований за Польщі по прогресивному проекту з паровим двигуном на кошти українського «Маслосоюзу». За повоєнний час там змінилося семеро директорів, серед них і Кравченко, який до того був начальником Кременецького КГБ. Ніхто з них не пропрацював більше півтора року, бо не змогли справитися з цим складним процесом заготівлі й переробки молока.

Колектив заводу прийняв молодого директора – галичанина, на відміну від директорів-східняків, як свого і потрохи завод став підніматися з прірви невдач. Відшліфував виробничий процес і дисципліну в колективі, перший приходив і останній йшов з роботи. Довелося налагоджувати контакти з головами колгоспів, з головами сільрад. Інтереси заводу і колгоспів не співпадали. Голів колгоспів питали за виконання плану здачі молока в кількісних показниках. То ж подекуди і доярки, шоб підвищити собі оплату праці доливали воду в молоко. А заводу потрібне в передусім якісне, жирне молоко. То ж не раз виникали конфліктні ситуації, але Станіслав Михайлович старався все владнати з керівниками колгоспів, йшов на компроміс, уникаючи райкому КПУ і райвиконкому. Дотримувався правила: не створюй проблем для начальства.

«Якось на початку діяльності першого секретаря Райкому Хоменка Г.Й., крім офіційного бюро райкому було створено партактив. Це директора заводів і підприємств, члени райвиконкому були закріплені за колгоспами і вважались уповноваженими від райкому помагати головам колгоспів керувати колгоспами, – згадує Станіслав Михайлович. – Кожен директор мав свій план, але треба було виконувати партійне завдання. Закріпили і за мною господарство. Після наради підхожу до секретаря райкому: «Григорій Йосипович, а якщо я не виконаю ваше завдання?” – “Одержиш вирок із відповідними наслідками!” – “А якщо під час мого перебування в колгоспі на заводі розфасують по пляшках скисле молоко і розвезуть по навчальних закладах і лікарнях?” Задумався. “Добре, займайся молоком!»

За час керівництва Станіслава Щирби завод потроїв переробку молока і навіть довелось добудовувати сирцех потужністю 30 тонн молока за добу. Збудовано котельню і компресорну, складські приміщення. Інженерно-технічний персонал заводу зріс із 60 до 95 осіб. Виробляли масло, тверді сири, творог, пастеризоване молоко, кефір, казеїн.
Станіслав Михайлович заочно здобув освіту технолога молочної промисловості й міцно стояв на ногах. Користувався авторитетом в тресті, був знаним молочарем в Україні.

Пан Станіслав із дружиною виховали двох дітей, мають двох онуків і трьох парвнуків. Син Валерій і донька Тетяна стали педагогами. В 1994-ому році доля завдала йому ще одного удару – померла дружина, з якою ділив радощі й невдачі майже протягом півстоліття. Ювіляр донині має дивовижну пам’ять, стежить за подіями в Україні та в районі. Переживає за зменшення поголів’я корів в країні й занепад молочної промисловості, за те, що знищили все, що з таким трудом було створено попереднім поколінням… Про пана Станіслава з теплим розповідають його односельці, а також колишні колеги як про чесного, порядного і високоморального керівника.