«Нема прапора — нема держави», — застерігає Ірина Карачинська із Чорткова. Від Помаранчевого майдану до Революції Гідності й до нинішніх важких подій в Україні жінка пошила вже більше сотні стягів. Вважає це своїм маленьким покликанням. Мешканці Чорткова виходили під її стягами на місцевий майдан, їздили до столиці, щоб відстояти демократичні цінності.
Упродовж 26 років пані Ірина працювала на швейному підприємстві. Нині вже на пенсії, шиє не часто, бо вже й зір не той, але нікому не відмовляє у пошитті стягу. На її балконі майорить синьо-жовтий прапор.

— Стяги — це символи боротьби і незламності нашої країни, тому я з особливим трепетом їх творю, — каже кравчиня. — Майже три десятиліття я працювала на підприємстві в Чорткові, потім їздила на заробітки, щоб забезпечити сім’ю. За кордоном прибирала в оселях, збирала малину, яблука, доглядала за старенькими… Не цуралась жодної праці. До швейної справи повернулася в час Помаранчевої революції. Просили мене про стяги на мітинги. Бо який Майдан без прапора? Якось я пошила два шестиметрові стяги — синьо-жовтий і червоно-чорний. Їх тримали люди під час мітингів у Чорткові на майдані. Почалася Революція Гідності, моя приятелька Галина Дідюк принесла сувої тканини і попросила пошити стяги. Відтоді більше сотні прапорів пішли в світ. Деякі зберігають наші активісти, деякі забрали з собою військові на фронт, деякі мають волонтери. Якось я пошила прапор Євросоюзу — майорів над міською радою. Боляче дивитися, як москалі здирають стяги в окупованих містах України. Прапор — це велика сила.

Коли ми зателефонували до пані Ірини, щоб поспілкуватись, застали її у подруги в Оришківцях. Охоче приділила час на інтерв’ю.
— Збираємо малину з колєжанкою Вірою. Зараз зробимо для вас селфі. Спілкуємось, сміємось, щоб хоч трохи відволіктись від смутку, який нині огортає нашу країну. Неможливо щодня плакати… — зізнається жінка. — Не вистачає сліз. Днями привезли 22-річного Героя, тиждень тому — 50-річного. Серце розривається… Майже із кожної родини нині хтось воює. Син мого двоюрідного брата теж на передовій, прийшов на кілька днів у відпустку.

Попри поважний вік, пані Ірина могла б поділитись своєю енергією із багатьма. Цікавиться новинами, активно користується соцмережами.
— Мені 17 років, але в інший бік, — усміхається співрозмовниця. — Не віриться, що вже 71. Але душа в мене молода. Щоб не сидіти ввесь час у квартирі, трохи торгую на базарі. Спілкування з людьми додає сил. Мої діти мешкають окремо, маю одного онука. Життя потрібно щоденно наповнювати змістом, щось робити. А особливо у час війни, коли всім нам дуже важко. Коли нестерпно болить за втрати…

Батьки пані Ірини пройшли Другу світову війну — тато воював, а маму 17-річною забрали на роботу в Німеччину. Давно відійшли у засвіти, як і двоє її братів. Молодший брат брав участь в ліквідації аварії на ЧАЕС, помер у 42-річному віці. Багато переосмислено з кожною особистою втратою.
— Не думала, що нашому поколінню теж доведеться пережити війну, — зітхає пані Ірина. — Скільки було Майданів, стільки ми з однодумцями їздили до Києва. Походжу з простої патріотичної сім’ї, ми — бандерівці. Підпільно хрестили дітей, брали шлюб. Не голосили про свою позицію, але завжди в серці мали велику любов до України. Чим можу, підтримую нині наших захисників. Пошиття стягів — моя часточка у спільну боротьбу. Донька колись привезла мені з Німеччини в подарунок швейну машинку «Victoria». Розкладаю її, натискаю на педальку і вперед — шию стяги. «Victoria» в перекладі означає «перемога». Тож я шию перемогу!