Коли на свята мешканці села Богатківці Теребовлянського району одягають вишиванки —  неможливо відірвати погляду! Майже кожна дівчина у селі має вишуканий народний стрій — вишиті яскравими квітами горсетки та спідниці. «Обвишивала» богатківських красунь місцева талановита майстриня Надія Пронишин-Кнавер. До того ж чимало осель прикрашають її вишиті рушники, подушки, ясики! На жаль, нещодавно голка майстрині спинилася, а нитки вже не лягають квітками… 15 травня рукодільниця відійшла у засвіти… Цьогоріч на Різдво Надії Володимирівні виповнилося 80, односельці бажали їй прожити ще багато років, але жінка захворіла на запалення легень, недолікувала недугу, виникло ускладнення — гаснула день за днем… Славна багатківчанка була щирою патріоткою, багато років учителювала в рідному селі, належала до Народного Руху, організацій «Союз українок» та «Просвіта».

— Перестало битися серце чудової людини, мудрої вчительки, талановитої рукодільниці. Надія Володимирівна понад тридцять років навчала учнів математики у Багатківській школі, але не була «сухим» математиком, бо мала поетичну натуру, любила поезію, сама писала чудові вірші, — розповідає її подруга, місцева вчителька Ольга Михайлівна Миколів. — Нелегке життя вона пройшла, адже змалку була сиротою — батько не повернувся з війни. Мати самотужки піднімала на ноги трьох дітей у важкі повоєнні роки. Надія зростала тихою, спокійною, у школі була відмінницею. Любов до знань у неї була такою великою, що після закінчення семи класів у рідному селі пішла здобувати середню освіту за 15 км у село Настасів. Так три роки ходила туди у морози, сніги й дощі в ґумових чобітках, закінчила школу із срібною медаллю. Юною вийшла заміж, уже маючи трьох дітей, вступила на заочне навчання до Кременецького педінституту. Вчилася, ростила діток і працювала, окрім того, активно долучалася до культурного життя села. Створила драматичний гурток, була режисером, саме завдяки їй гурток здобув звання народного. У неї було велике серце, яке любило всіх, а найбільше — Україну.

Нелегким було життя Надії. Недоживши до 50 років, від важкої недуги помер її син Василь, два роки тому поховала доньку Оксану, на яку покладала великі материнські надії, а рік тому не стало її чоловіка… Три великі рани залишили в її серці глибокий слід. Останні роки долала самотність… Пройшовши 80-річний рубіж, пані Надія, на жаль, теж пішла з життя. Прощалися з нею усі Багатківці. Учні встеляли квітами її останній шлях, для неї лунав останній прощальний шкільний дзвінок. Таким трепетним прощанням були зворушені рідні покійної, які мешкають далеко від нашого села, висловлювали подяку директору школи та вчителям. Нам завжди бракуватиме Надії Володимирівни, вона — у наших серцях, а ще у вишиванках, піснях, віршах… Молимося, щоб її душа спочила у царстві вічного життя…

Про драматичний гурток, який після проголошення Незалежності України заснувала Надія Пронишин-Кнавер разом із завідуючим клубом та іншими односельцями, свого часу ішла слава по всьому району та навіть області. Багатківчанами було поставлено 12 вистав, серед яких «Назар Стодоля», «Наймичка», «Безталанна», «Лимерівна». За майстерну гру драмгурток було нагороджено «Дипломом третього ступеня ім. Леся Курбаса» та присвоєно звання народного. Надія Володимирівна надзвичайно любила співати, була керівником ансамблю «Доля», з яким їздила виступати по довколишніх селах. У пам’яті односельців — організовані вчителькою свята: 60-річчя УПА, Івана Купала, Свято врожаю, День села. Багатківчанка була делегатом Форуму інтелігенції у Тернополі, з’їзду Демократичної партії у Києві. Їздила до Рогатина, що на Івано-Франківщині, на відкриття стели з нагоди 50-річчя розстрілу шести багатківчан-героїв УПА. Усім серцем вболівала за учасників Помаранчевої революції та Революції Гідності. У записнику Надії Володимирівни — глибокі поетичні рядки та роздуми про події в Україні.

— Після війни було важке життя, тому ми, діти, вчилися все робити власноруч — іграшки на ялинку, шили та оздоблювали одяг. Надія зростала працьовитою і кмітливою, ми були з нею однокласницями, — пригадує мешканка Багатковець Ольга Федорівна Рогальська. — До того ж ми — далекі родичі, наше коріння з одного обійстя. Розповідали, що наша прапрабабця мала семеро доньок і сина, якось вона побачила ясність в небі, впала ниць і попросила Бога: «Маю доньок сім — дай їм долю всім!» Так Бог дарував на її рід свою милість. Ось і Надія мала золоті руки! За що б не бралася — все їй вдавалося! Дуже швидко і гарно вишивала, плела, оздоблювала гачком, пекла смачні короваї і торти! Була рукодільницею на все село! Володіла рідкісною нині технікою вишивання горсеток: на звороті тканини наносила малюнок, а потім спеціальною голкою «набивала» нитками дивовижний орнамент. Горіла тою роботою, бувало, посидить кілька ночей — і вже готова горсетка! Нині дехто пробує у селі робити такий одяг, але так, як Надія творила, — не вміє ніхто. У неї була творча багатогранна натура, її поривання не завжди розуміли та підтримували навіть рідні. З її ніжної, водночас зболілої душі, мов гірський потічок, лилися поетичні рядки. Виступала на кожному заході в селі, готувала сценарії, вистави. Любов до слова, до поезії нам свого часу прищепив шкільний вчитель Голда, який приїхав на роботу до Багатковець зі Львова, а згодом був засуджений на 26 років за українство. Ми з Надією їздили до Києва на зустріч із Дмитром Павличком, Володимиром Яворівським. В останні роки у Надії погіршилося здоров’я, але вона не сиділа, склавши руки, — продовжувала творити. Навіть в останні місяці її просили люди вишити діткам костюми. «Вже довго не протягну…» — відчувала близьку кончину. Біля Надії в останні роки жив її син, троє онуків та шестеро правнуків — далеко від Багатковець, час від часу навідувалися до бабусі та прабабусі, а вона в них душі не чула. Для рідних та односельців смерть такої багатої душею жінки — величезна втрата…