Три десятиліття маємо вільну Україну, про яку наші предки мріяли віками. На сучасниках лежить відповідальність за майбутнє нашої країни. Чи гідно бережемо нашу незалежність? Що робимо для розбудови країни? Які кроки наших урядовців за ці роки були правильні, а які — руйнівні? Що ми усвідомили, пройшовши Майдани? Своїми спогадами про те, як мешканці Тернопільщини виборювали незалежність, та думками про сьогодення з «НОВОЮ…» поділилися наші відомі краяни, які були в перших рядах серед борців за Незалежність України.

«Українці розчаровані через зраду політиків, але не все втрачено»
Ярослав Демидась, громадський діяч, голова Тернопільського обласного комітету захисту УГКЦ:
— На порозі незалежності, наприкінці 80-их — на початку 90-их, народ хвилями плив. На одному мітингу я нарахував 20 тисяч учасників! Тоді був дивовижний здвиг народу: я міг у день зібрати 10 тисяч людей. Наші душі були спраглі змін, тож за першим покликом краяни відгукувалися. Не видаю себе за героя. Я — простий чоловік. Але справа, до якої ми приставали, була незвичайна. Вважаю, що кожен, хто притулився хоч трошки до тих процесів, не має права на конформізм, тим більше на зраду. Це — гріх. Не хочу всіх маєтків світу, а хоча б ще раз зобачити, як все то було. Як ми збиралися в Будинку залізничників, як люди щиро слухали виступи. Це був час покликання України. Ми так довго були в ярмі, так довго були залякані. А нині ходжу площею, роздаю листівки, люди відвертаються… Їх вже це не цікавить. У 90-их за ніч я виготовляв 5 тисяч листівок. Ставив губку в невелику ванночку, наливав чорнило, вирізав спеціальний штамп із ґуми. Люди брали ті листівки як цінність. Одного разу під час мого виступу присутні шість разів піднімалися з оплесками. Не тому, що я такий мудрий, хоч і закінчив Львівський університет, просто говорив те, за чим спрагли. А потім помалу все це стало невигідне урядовцям, які зайшли в кабінети…

Велику справу ми зробили в Тернополі ще до проголошення Незалежності — 8 серпня 1990-го року зняли пам’ятник Леніну. Вперше в Україні серед обласних центрів! Це було велике свято. Тепер про ту подію, на жаль, ніхто не згадує. Варто сказати добре слово про нашу міськраду, яка тоді прийняла таке сміливе рішення. Я був би сам не пішов на таке, адже хотілося й себе зберегти, бо ми чекали тріумфальних часів. Міська рада винесла рішення про зняття монументів більшовизму. Але пам’ятник Леніну стояв би ще довго, як і в інших містах. Проте ми з Іваном Дмитриком та Юліаном Осадчуком, який працював у міській раді, вирішили цю справу прискорити. Осадчук знайшов транспорт, вишку, людей… Тодішні чиновники повтікали. І якщо бодай на однин день я допоміг скоріше зняти пам’ятник Леніну, то горджуся цим. Лиш я один маю вирок Київського суду з цієї справи. Після демонтажу мене викликали в прокуратуру нібито для перевірки паспорта. «Ярославе Романовичу, маємо завдання вивезти вас до Києва», — сказали. І вивезли. Дорогою ми ще потрапили в аварію… Пів року я сидів у Лук’янівській тюрмі. Якби народ не зламав той політичний режим, адже ще була тверда радянська влада, то я б не вийшов на волю. У Києві я зробив відчайдушний крок. Як тільки мене привезли в тюрму, попросив аркуш паперу і написав, що оголошую голодування. 30 діб і одну годину голодував. Хотів довше, але почалися сильні болі. Громадськість знала про це. Збирали мітинги. До мене навідувалися депутати Верховної Ради. Потім півтора місяця тривав суд. Мені висували обвинувачення за сімома (!) статтями, серед яких навіть за образу Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука при виконанні ним службових обов’язків. Під час засідання Верховної Ради тодішній прокурор Потебенько 23 рази мене, ще не засудженого, назвав «прєступником». Маю запис того засідання. Якби ситуація не змінилася, мене б не шкодували…
Коли ми готувалися до знесення пам’ятника, до Тернополя негайно прибув заступник міністра внутрішніх справ Бердов. Мене викликали до міліцейського управління, там зібралися багато полковників, обговорювали цю справу, пробували на мене тиснути. Але начальник міської міліції Станіслав Головко попри все дав нам скинути пам’ятник Леніну… Станіслав Миколайович — достойна людина, прикро, що його належно не поцінували. Міська рада тоді прийняла рішення, що міліція має охороняти демонтаж пам’ятника. Головко привів підлеглих у бойовий порядок, але заступник міністра наказав відступити. Головко відмовився виконувати наказ вищого керівництва, пішов за людьми. То був переломний момент. Із Києва приїхала бригада чекістів. На будинках довкола пам’ятника сиділи стрільці, могли в будь-яку мить відкрити вогонь. Головко так розставив охорону, що дав нам можливість скинути ідола. За це він позбувся посади. Якби ситуація не змінилася, то ще й сидів би в тюрмі.

Зняття пам’ятника Леніну додало нам віри в силу народу. Людські душі оновилися! Під час демонтажу пам’ятника навіть тернопільські злодії були щасливі (усміхається, — авт.). До Тернополя тоді приїхав один пан з Австралії — Іван Куць. Ми потім потоваришували. З ним сталася прикра пригода: коли фотографував демонтаж, з його кишені витягли гаманець із 3 тисячами австралійських доларів. Бідака, залишився без копійки… Ні один комуніст тоді не прийшов і не став захищати пам’ятник. Вони самі здали режим. Але що казати про комуністів, якщо теперішня влада так само здає Україну. Компрометують нашу справу… Україна нині — іграшка в руках закордонних структур. Я хотів би потішити українців, дати порцію оптимізму, але, аналізуючи події в нашій державі, можу тільки насторожити. Не треба галасувати, кричати, бити себе в груди і казати: «Я — політик». Ненавиджу це слово. Треба трудитися для України. Я готовий сухарі гризти, щоб тільки нами не керували продажні негідники. Був референдум, пройшли Майдани, виросло нове покоління. Але більшість із молодого покоління, даруйте, збаламучене, призване стати проти старших, скептично налаштоване до української ідеї. Вони не хочуть традиційної української пісні, їм нав’язали вільну модель життя. Влада не рипається, бо кожного можна взяти за горло, бо кожен щось вкрав. Маєтки заступили їм очі, мозок і совість. Справжніх патріотів ще в колисці душать. Українці озлоблені, розчаровані через зраду політиків. Але треба бути активними, протестувати. Ще не все втрачено! Ніколи не звинувачую наш народ. На жаль, не маємо достойних керманичів. Припорошений фальшивий вождь таке наробив своїми діями і бездіяльністю, що люди бігли від нього, як від чорта. І побігли до артиста. Зеленський не тягне на президента, ніякого толку не буде. Але нам не принесе користі, якщо будемо його бештати. Ми опинилися в хитрій пастці. Якщо не відділимо добро від зла, то пропадемо. Збайдужіння людей до власної долі — це катастрофа.  30 років Незалежності України — достойний термін для визначення курсу та основоположних принципів державотворення. Натомість маємо ідеологічну багатоманітність і чітку засторогу, що жодна ідеологія не може бути визнана державою як обов’язкова. Нищення України — це спланована акція іноземних центрів, що коригуються з діями внутрішніх прислужників. Прикро від того. Лише тоді будемо мати справді незалежну країну, коли будемо свідомими українцями.