26 квітня 1986 року, о 1:23:44 за Київським часом, сталася найбільша техногенна аварія в історії людства: з різницею у дві секунди відбулися два вибухи на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС.

Потужність вибухів була настільки великою, що вони зруйнували сталеву й свинцеву обшивку реактора, і в повітря піднялось більше 60 тонн радіоактивних матеріалів. Внаслідок цього сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря, склала 50 мільйонів кюрі, що в 30-40 разів більше, ніж при вибуху бомби в Хіросімі в 1945 році…

З території в радіусі 30 кілометрів від місця аварії було евакуйовано понад 100 тисяч людей. Щоб запобігти подальшим викидам радіоактивних матеріалів, до кінця 1986-го року четвертий реактор АЕС був накритий спеціальним саркофагом. Його будували сотні тисяч добровольців і мобілізованих солдатів, які отримали надвелику дозу радіації… Були серед них і багато наших земляків.

Відомий тернопільський журналіст Микола Ротман впродовж кількох років писав книжку про чорнобильців Тернопільщини. Він зібрав сотні історій ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС, спогадів очевидців та переселенців. Вийшла своєрідна енциклопедія обсягом понад 500 сторінок. Її уже почали верстати, пан Микола хотів встигнути видати книжку до 26 квітня, та, на жаль, не судилося — 18 березня він відійшов у Вічність…

Нині батькову роботу планують довершити його діти Надія та Олександр, які наразі впорядковують зібрану інформацію.

— Коли переглядаю батькові матеріали із ще не виданої книжки “Не стихає чорнобильський біль”, сльози навертаються на очі… — зізнається Надія Ротман. — Найбільше запам’яталося, як один із учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС розповів про те, що кожен з його бригади отримував індивідуальні накопичувачі радіації. Раз у тиждень їх брали на перевірку. І хоча стрілка на цьому накопичувачі завжди показувала близько 50 рентген, офіційно записували цифру значно меншу. Тобто керівництво намагалось ПРИХОВАТИ офіційні дані! Це не вкладається  в голові. Ще такий факт: дехто із ліквідаторів намагався частіше бути поблизу реактора. Таким чином вони могли швидше поїхати додому, адже отримували значно вищі дози радіації. Можете собі таке уявити?

Читаю ці спогади і моментами здається, що це все не могло бути насправді, ну бо як таке могло статися, як?!

Маю надію, що батькова книжка дасть можливість не померкнути цій трагічній сторінці з життя українського народу, а крім того, читачі отримають нову інформацію про Чорнобильську трагедію.

Пропонуємо вашій увазі уривки з книги Миколи Ротмана “Не стихає чорнобильський біль”, які “НОВІЙ…” люб’язно надала його донька Надія.

Багрій Ігор Васильович (Зборівський район):

– Так склалася доля, що у 1984-1986 роках я служив в армії, і коли сталася аварія, то наш хімічний полк перекинули на ЧАЕС. 9 травня ми уже були там. Хоча готувалися до відправлення ще з 1 числа, бо приймали техніку із “НЗ” (так раніше називали “неприкосновенный запас”). До поїздки підготували не менше 700 одиниць хімічної техніки. Потім до військової приєднали ще й цивільну техніку — до 1000 одиниць (в основному це були КамАЗи) – для перевезення різних вантажів. Згодом полк розвернувся у бригаду, де було близько 2,5 тис. солдатів і офіцерів, і трьома ешелонами нас відправили у Чорнобиль.

9 травня ми вже були на станції Вільча. Поблизу села Буда Боровичі, у лісі, розбили наметове містечко, де прожили п’ять місяців. Як хіміки ми проводили дезактивацію населених пунктів: мили будинки, ферми, птахофабрики… Навіть знімали верхній шар грунту — для  цього використовували великі колісні трактори. Скидали заражений грунт у кубові контейнери і вивозили у могильники. Переважно у нас була така робота. Хоча двічі виїжджали і на ЧАЕС.

У Прип’яті теж довелося попрацювати. Звідти ми забирали легкові автомобілі і теж вивозили їх у могильники. Під’їжджаємо, скажімо, до гаража, відчиняємо його, виштовхуємо машину, заправляємо її — і на могильник. Важко повірити в те, що робили далі. Ми носили із собою сокири. Навіщо? А якраз біля могильника почали працювати ними. Нас зобов’язували рубати крила, скло, усі деталі, щоб ніхто не зміг використати щось на запчастини. Воно ж усе світилося! Після “роботи” із сокирою підходив старший колони і приймав від кожного солдата машину – командири теж перестраховувалися, щоб ніхто не вкрав чи не зняв якоїсь деталі…

Горохівський Володимир Михайлович (Козова):

— Ми робили через Прип’ять переправу до Білорусі, насипали 8-ми і 12-кілометрову дамбу, щоб навесні не вилилася Прип’ять в Дніпро. Возили пісок на берег і перекривали, щоб вода з реактора не йшла в Прип’ять. Одягнуті були в військову форму. Як приїжджали звідти у частину, відразу відправляли у лазню, давали нову форму…

Доза? Нічого не писали, подивилися по дозиметру, що вже треба відправляти, забрали дозиметри і працюй далі. Ми страйкували, викликали військову прокуратуру, щоб розібратися, що й до чого…

Голова боліла. Коли облизувався, так солодко було, ніби цукром посипало… Взимку ще не так,  а от як сонце навесні… По прямій до реактора звідти було десь 10 кілометрів. Зі мною були наші хлопці, Бек Володимир уже помер…

Боднар Ігор Павлович (Козова):

— До Чорнобиля я працював у Козівській райсільгосптехніці, в автоколоні. Наша колона була воєнізована, піднімали по тривозі. За ніч зібралися і вдень вирушили. Добу в дорозі. Я їхав скотовозом. Вивозив худобу з Чорнобиля. Люди всі ще були, вантажили мішки піском, щоб закидати реактор. Коли ми приїхали, вони всі сиділи під парканом, казали: нам вже все одно, там нема що сипати… Отак сиділи і чекали команди.

Худобу везли в Київську область. Мене чекали голова колгоспу, секретар парторганізації, вони перерахували худобу, товаро-транспортну накладну мені підписали… Хто не хотів віддати худобу — все одно забирали… Ніякої ваги не було, просто казали: “То твоя корова, роги чорні, живіт жовтий, 4 центнери має”, записали прізвище господаря і вантажили…

Коли ввечері приїхали на заправку, то нас міліція вже виганяла з міста: “Швидко виїжджайте, бо радіація піднімається…”

Додому до Козови повертався сам. На тій машині я працював до розвалу Союзу…

Біда в тому, що радіація не відчувалася сильно в організмі. Втома була через неспання. Коли приходили із санстанції міряти радіацію, то зашкалювало. А я ще мав за спиною спецівку, приніс додому, то її жінка у ванні прала, ще й вона набралася радіації. А звідки хто знав, що то таке — радіація? Вже потім, з часом…