Нині наша землячка, уродженка Тернополя, дизайнерка Іра Лиса живе і творить у Нью-Йорку, а її колекції «дефілювали» подіумами найбільших залів «Великого яблука»!

Коли шиття — до пуття
— Я народилася у Тернополі, тут живуть мої батьки, — розповідає «НОВІЙ…» про себе Іра. — Навчалася у школі №12, була активною СУМівкою. Закінчивши школу, вступила до коледжу легкої промисловості у Львові на спеціальність модельєра-конструктора, згодом вивчала культурологію у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Жила, як то кажуть, «50 на 50» — у Львові і в Тернополі, тож коли тут, у Нью-Йорку, мене запитували, звідки я, то важко було відповісти, аби не образити жодне з двох моїх найрідніших міст… (Сміється, — авт.)

Чи змалку я знала, що шиття — це моє? Моя мама постійно шила вдома на замовлення. За освітою вона педагог, працювала вчителькою в школі, але в нелегкі «перехідні» 90-ті доводилося ще шукати додатковий заробіток, яким для неї стало шиття. Ще у школі я брала участь у різних олімпіадах з трудового навчання, займала на них призові місця. Але на той час ще не концентрувалась на тому, що хочу бути саме дизайнером одягу. У старших класах мені здавалося, що всі уже визначилися з тим, що їм робити по життю і ким бути, окрім мене…(Сміється, — авт.) А коли наприкінці 11-го класу визначилася зі спеціальністю дизайнера, несподіванкою для мене стало те, що серед вступних іспитів буде рисунок. Але трохи підготувалася і вступила!
Після закінчення коледжу легкої промисловості вступила до Львівського національного університету імені Франка на спеціальність «Культурологія» і, зізнаюся чесно, трохи «зрадила» швейній справі… Рік чи два не шила – думала, це важка справа, краще буду заробляти словом… Але в якийсь момент дизайн одягу знову повернув мене до себе: я зрозуміла, що це не просто справа, яку я добре знаю і добре роблю, а й та, яку люблю. Вийшло так, що я «малою кров’ю» знайшла свою «сродну працю»… (Сміється, — авт.)
Благодійність — невід’ємна складова творчості
— Певний час я працювала у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса, це був дуже цікавий досвід. До речі, у репертуарі театру донині є одна з вистав – “…п’єса Шекспіра «12 ніч», зіграна акторами далекої від Англії країни, що і не знали ніколи слів Шекспіра…», для персонажів якої я розробляла костюми.
У 2014 році у двох містах – у Львові та в Тернополі – відбулися покази моєї колекції. Причому покази були благодійними і доволі нетиповими: у тернопільському «Бункермузі» вбрання з колекції демонстрували тернополяни, відомі своїми добрими справами, — співачки Уляна Воробей та Ірина Новомлинська, співак Андрій Підлужний, волонтерка Христина Феціца, тодішній начальник управління культури і мистецтв Олександр Смик… Половину коштів, виручених із продажу колекції, ми віддали на потреби логістичного центру допомоги бійцям АТО в Тернополі.
Благодійною та громадською діяльністю Іра Лиса займається давно: наприклад, разом з друзями ініціювала та втілили в життя проєкт «Посмішка» (створення авторського одягу для дітей-сиріт, благодійний аукціон, гроші з якого спрямували на їхній літній відпочинок), долучалася до інших соціальних та громадських проєктів.
У Нью-Йорку, де живе останніх шість років, наша землячка також часто долучається до благодійності.
— Інколи до нас за різними програмами приїжджають дівчата-ветеранки. Аби віддячити їм за службу, я подарувала їм по сукні зі своєї колекції. Якщо можу зробити приємні моменти дівчатам, то стараюся не пропускати їх, – розповідає пані Ірина. — Так само якось «одягла» і наших волонтерок, які були в Америці, — це був мій їм подарунок. Навіть якщо я не завжди маю фінансову можливість постійно підтримувати українську армію, то завжди роблю те, що можу!
У 2016 році в Нью-Йорку за сприяння волонтерської організації «Разом», заснованої українцями в Нью-Йорку, відбувся показ моєї колекції «Пантелик»: кошти, виручені з продажу квитків на показ, пішли на волонтерські потреби. Показ відбувався у будівлі Українського Інституту Америки, яка розташована в історичному районі музею Метрополітен у Нью-Йорку, на відомій П’ятій авеню. Це дуже відома будівля, її часто орендують голлівудські режисери для зйомок фільмів або вечірок.
Колекцію я назвала «Пантелик» – її назва має свою цікаву історію. Я творила її у 2014-15 роках, коли ми всі були розгублені, адже у країні – війна, і не знали, чим і як можемо допомогти. Але згодом зрозуміли, що можемо боротися і допомагати своєю зброєю — своєю творчістю. Треба робити, що в твоїх силах, і шукати той «пантелик», з якого ти був збитий…
«Вірю у простий і зручний одяг»
— «Пантелик» — це творчий проєкт, до якого долучились ще художники Володимир Стецькович (відеоінсталяція), Богдан Кухарський (керамічні прикраси) та Мирослав Трофимук (музика). У колекції є українські народні мотиви, але я намагалася зробити це ненав’язливо, не експлуатуючи тему. Нині масова культура занадто активно використовує тему українського національного костюма. Робиться це нав’язливо, нецікаво і дуже дешево. Це дуже круто, коли українське стає модним, але коли його не перетворюють на кітч. Моя колекція «Пантелик» — це поєднання авторського ткацтва Терези Барабаш зі Львова із сучасними тканинами.
Цікаво, що за моїми спостереженнями, мій одяг, навіть із етноколекцій, тут більше купують не діаспорні українці, а саме місцеві американці. Їм подобається наше етно! А мені приємно, що я можу «зловити» і відчути смаки і потреби місцевої публіки. Хоча не хочу зациклюватися тільки на якісь одній тематиці: нині я шию одяг із льону, але уже без етномотивів. Коли я створюю одяг, не ставлю собі за завдання вразити чи здивувати когось. Мені подобається знаходити хороші чисті силуети, щоб усе було гармонійно, якісно, цікавого крою і стилю, щоб гарно виглядало як ідея… Але епатаж заради просто епатажу – це не моє. Вірю у простий та зручний одяг: подивитися на нього можна в Інстаграмі @lysa_brand. Маю надію, що тепер, коли Нью-Йорк оговтується після пандемії, зможу активніше розвивати свою справу.
Під час карантину шила маски з тканини для суконь
Цієї весни видання «Голос Америки» присвятило сюжет нашій землячці: розповіло, як навесні, під час перших тижнів коронавірусного карантину, в Нью-Йорку Іра Лиса шила захисні маски для друзів та знайомих із тканини, призначеної для пошиття модних суконь.
— Було дуже важко, Нью-Йорк доволі депресивно пережив усе це, — розповідає дизайнерка. — Потрібно було щось робити! От я і почала робити маски та поштою надсилати їх друзям і тим, кому вони були потрібні. Було складно навіть знайти просту ґумку для маски – магазини ж закриті, в інтернеті усе розхапали, треба було чекати місяць-два. Бувало, я навіть розрізала широкі гумки впоперек, щоб вистачило на більшу кількість масок. Нині, на щастя, проблем із закупівлею матеріалів уже нема.
Тут карантин був дуже грамотно організований і чітко розписані усі стадії виходу з нього. Нині у Нью-Йорку всі ресторани та заклади харчування відкриті лише для того, аби їсти на вулиці. Можливо, коли похолоднішає, людям можна буде сидіти в приміщенні, дотримуючись усіх норм безпеки. Лише кілька тижнів тому відкрили тренажерні зали. У метро і просто на вулицях люди і досі постійно в масках. До слова, тут дуже потужно працює громадський контроль: якщо будь-хто із громадян зайде у магазин, салон чи сервіс і побачить персонал без масок, він однозначно зателефонує у відповідну службу і попередить про те, що недотримуються санітарних норм.
Нью-Йорк і досі незвично порожній: багато бізнесів «мігрували» в інтернет, люди почали працювати з дому і переїжджати з міста – бо коли ти не ходиш в офіс, то нема сенсу орендувати тут дороге житло, можна переїхати трошки далі і знайти щось дешевше. Через те, що багато професіоналів залишилися без роботи і попит став перевищувати пропозицію, зарплати впали. Тут, у Нью-Йорку, завжди було так, що найнижча місцева зарплата була найвищою в цьому ж сегменті по всьому регіоні, а можливо, й по всій Америці… Нині відчувається певна «криза жанру». І так звана фешніндустрія однією з перших відчула на собі всі ці негативні наслідки. Бо ж якщо майже пів року нічого не відбувалося, люди не купували нового одягу «на вихід», бо куди їм у ньому ходити, у виграші виявилися тільки ті бренди, які випускали домашній одяг або перекваліфікувалися на спортивні костюми та піжами… (Сміється, — авт.) Але дуже хочеться вірити, що світ моди потроху оговтується і оживає: хоч і з дуже лімітованою кількістю учасників і більшістю локацій десь на вулицях, у парках, на дахах будинків, проте все-таки відбувся традиційний Нью-йоркський тиждень моди. Підстави для стриманого оптимізму є!