На чолі збірної України з футболу залишився Андрій Шевченко. Він погодився на певне зменшення зарплатні для свого тренерського штабу і взяв зобов’язання вивести збірну України до фінальної частини Євро’2020. Уже в статусі продовженого контракту Шевченко виставив команду на товариський матч проти Словаччини, в якому наші футболісти здобули перемогу 2:1 і продемонстрували непогану якість гри.

Днями інтернет-портал football24.ua взяв детальне інтерв’ю у нового старого тренера, фрагменти якого ми пропонуємо нині до вашої уваги. Журналіст цього сайту Олег Бабій вирішив не зациклюватися на темі збірної і запропонував Шеві згадати події давно минулих днів, коли він був не тренером, а зірковим форвардом.

 – Яким було благословення вашого переходу з київського «Динамо» до «Мілана» у 1999 р. від Валерія Лобановського? Які настанови отримали від Метра?

– Перед моїм відльотом, вже після завершення сезону, у нас відбулася тривала розмова. Валерій Васильович сказав мені: “Піднятися на певний рівень — дуже важко. Але ти піднявся. Втриматися на цьому рівні – ще важче”. Ці слова зіграли величезну роль у моєму житті, надали мені колосальну мотивацію. Я сфокусувався на завданні, яке полягало в тому, щоб приїхати і чудово зіграти не лише один сезон, а якомога більше років утримуватись на високому рівні.

Згодом, коли приїжджав у «Динамо», ми з Валерієм Васильовичем продовжили спілкування. Я розповідав, з якими труднощами зіткнувся в Італії, яка мотивація і т. д. Він казав: для того, щоб перебудувати організм від тих навантажень, які були в «Динамо», потрібно працювати індивідуально, особливо в період адаптації до іншої методології тренувань. Це мені допомогло. Я знав, коли потрібно простимулювати себе, зайнятися додатковими тренуваннями.

 — Ви почали багато забивати з перших же матчів за «Мілан». Якщо взяти персоналії, то хто найбільше посприяв вашій швидкій адаптації?

— У «Мілані» був дуже хороший колектив. Я познайомився з командою на Сардинії. Костакурта, Альбертіні, Себастьяно Россі, Мальдіні — вони взяли наді мною шефство у перший період, особливо Костакурта. Він заїжджав по мене і забирав на тренування або на обід в ресторан – ми жили неподалік один одного. Не пригадую жодного вечора (особливо впродовж перших двох-трьох років), коли я залишався наодинці. Завжди – у товаристві команди.

– Як батьки переживали розлуку з вами?

– До «Мілана» я приїхав у липні, а вже у листопаді перевіз їх до себе. Батькові якраз потрібно було робити операцію на серці. Вони перебували зі мною доти, поки татові не стало краще, і лікарі не дозволили йому повернутися в Україну.

– Восени 99-го, уже як гравець «Мілана», ви забиваєте історичний гол на “Лужниках” у ворота збірної Росії. Та нічия досі болить росіянам. Суто по-людськи вам шкода Філімонова, який пропустив “парашут”, що, за великим рахунком, зламало його кар’єру?

– Я про це ніколи не замислювався. Це – футбол. У кожного є свої злети і падіння, хороші матчі або погані. На особистості я ніколи не переходив. Перед нами стояло завдання вдало зіграти у цьому матчі, повернутися додому з результатом. Як склалася доля Філімонова потім – це його особисте…

– Сільвіо Берлусконі – мультимільярдер. За час його правління у «Мілані» змінилися сотні, навіть тисячі футболістів. Але саме між вами виникли особливі дружні стосунки. Як ви це пояснюєте для себе?

– Сільвіо Берлусконі – добра людина. Через «Мілан» проходили безліч зірок. Він до всіх знаходив підхід, з усіма спілкувався, шукав спільну мову. До мене Берлусконі ставився дуже добре, з душею. Допомагав з операцією для мого батька, в інших життєвих ситуаціях. У складних моментах завжди простягав руку допомоги. Але це не тільки мене стосується, а й багатьох інших гравців «Мілана».

– Фінал Ліги чемпіонів’2003 проти «Ювентуса». Ви виконуєте вирішальний удар у серії пенальті. Що відчували у той момент?

– Я дивився ліворуч, на арбітра, очікуючи свистка. Щоправда, коли він прозвучав, я не почув. Переводив погляд з голкіпера на суддю, з судді на голкіпера. Коли ж побачив кивок, який дозволяв бити… Я знав, що вирішується доля. Що у мене є шанс змінити долю команди. Я, як і багато інших футболістів «Мілана», вперше грав у фіналі Ліги чемпіонів. Усвідомлював величезну відповідальність, але був до неї готовий.

Емоції, звичайно, приголомшливі. Ці 50-60 метрів від центра поля до 11-метрової позначки. Коли йдеш до м’яча, все життя пролітає перед очима. Був зосереджений. Думав про те, як виконуватиму удар. Мав конкретну заготовку – знав, як пробиватиму. Подумки повторював: “Не змінюй рішення, не змінюй рішення…” Пробив Буффону саме так, як хотів.

– Ваші слова: “Іноді здається, що за вирішальний гол у серйозній грі можна життя віддати”. Фінал Ліги чемпіонів’2005 проти «Ліверпуля» – саме з такої категорії?

– Це взагалі містичний момент, який навіть важко собі уявити. «Мілан» був значно сильнішою командою. Вели 3:0, мали безліч шансів навіть тоді, коли «Ліверпуль» зрівняв рахунок. Пам’ятаю момент, коли удар практично з лінії воріт – м’яч потрапляє Дудеку в руку. Він міг зрикошетити до мене або у ворота, проте я дивлюся – м’яч таким парашутом йде вище рамки. Важко… Це шокує… Чому так сталося?.. Але тим футбол і прекрасний.

Для «Ліверпуля» відігратися з 0:3 і перемогти в серії пенальті… Команда проявила неймовірну мужність. Пригадую останні хвилини, коли захисник Каррагер, якого я обігрую, який практично нічого не бачить і не може встояти на ногах, падає і таки зупиняє цей м’яч. Вони віддали абсолютно всі сили. «Ліверпулю» варто віддати належне за бажання, яке команда проявила для того, щоб повернутися в гру, переламати хід подій і виграти у серії пенальті.

У той вечір ми програли. Зате через два роки «Мілан» обіграв «Ліверпуль» у іншому фіналі Ліги чемпіонів.

– Через «Мілан» пройшло немало топових плеймейкерів. Чиї передачі вам було найкомфортніше втілювати в голи?

– Скажу, що Андреа Пірло – це феноменальний гравець. Маю на увазі його техніку, бачення гри і ювелірність передач. Ті ж Кака і Руй Кошта – топові футболісти, але хочу виділити саме Пірло. Те, як він умів знайти нападника, виконати ювелірну передачу, незалежно від відстані, швидкості, розташування захисників. Я знав, що він завжди бачить мене. Якщо зроблю рух – віддасть саме туди, куди побіжу.