«Щоб зруйнувати стереотипи, досить просто стати на дорогу й підняти догори великий палець. І так розпочнеться твоя подорож та пригода… Ти ніколи не повертаєшся з мандрівки таким, яким був раніше. Напевно, тому люди і подорожують — аби змінювати себе, а потім уже — і цей світ», — переконана моя співрозмовниця, тернопільська мандрівниця Катя Рудяк. Її нечасто застанеш удома: чи то в рідному Тернополі, чи у столиці, де дівчина нині навчається в КНУ ім. Т. Шевченка, вивчаючи географію, рекреацію та туризм. «Вирішила поєднати захопення та роботу і ще жодного разу про це не пошкодувала», — каже сама Катя. До слова, вона є одним із організаторів пригодницьких перегонів «Терен» — змагання з орієнтування по місцевості, які відбуватимуться 28-29 вересня у Підгаєцькому районі, та займається організацією забігів «Race Nation». У свої 20 років Катя уже встигла об’їхати понад десяток країн, обходити Карпати вздовж і впоперек, “намотавши” по горах не одну тисячу кілометрів, «наавтостопити» понад сотню автівок, знайти десятки нових друзів та причин для усмішок… Саме тому вона вважає, саме подорожі є найкращою освітою, інвестицією і просто — справжнім проживанням життя… А ще подорожі — це тисячі не лише подоланих кілометрів, а й насамперед моментів, які назавжди залишаться у пам’яті серця…

В Узбекистані пропонували «викуп» у 30 баранів

У її «скарбничці» країн — яскрава Італія, сонячна Іспанія, колоритний Ізраїль, витончена Австрія, багатогранна Туреччина (чого тільки варта тамтешня знаменита Лікійська стежка у горах!) і цікаві та самобутні Казахстан, Киргизстан, Таджикистан та Узбекистан… — Мій «рекорд» у швидкісному збиранні в мандрівку — 15 хвилин, які минули від слів «а давай поїдемо…» і до, власне, самого виїзду, — сміється Катя. — Це у подорожах Україною, які, повірте, можуть бути не менш цікавими та захоплюючими, ніж закордонні «вилазки». А якщо говорити про «забугор’я», то збиралася в дорогу також оперативно — за день, разом із пакуванням наплічника та купівлею квитків. Цього літа ми разом з друзями два місяці мандрували по Середній Азії: здебільшого автостопом, ду-у-уже рідко «зраджуючи» йому та пересідаючи на потяг у місцинах, де просто-напросто «попутку» не зловиш… Коли збиралася в подорож, мій тато за день до виїзду ще не вірив, що я справді поїду і що це не такий оригінальний жарт… (Сміється, — авт.) Але, якщо серйозно, то батьки нормально ставляться до мого захоплення мандрами, і навіть поїздок автостопом…

Річ у тім, що це не тільки заощадливо, а й страшенно захопливо: подорожі автостопом, життя в наметі та каучсерфінг разюче відрізняються від «олінклюзивів», турів та путівок. Цей спосіб мандрування робить тебе частиною країни, яку відвідуєш, дозволяє побачити її із різних сторін, провести безліч часу з місцевими жителями та наповнити свій день різноманітними подіями. Як на мене, саме подорожування автостопом дає змогу повною мірою відкрити для себе нову країну. І, звісно ж, додатковим «бонусом» до вражень у мене назбиралося чимало історій про людей, з якими доводилося знайомитися-спілкуватися під час мандрівок. Скажімо, під час нашого двомісячного «азійського вояжу» ми їхали з майже дев’ятьма десятками різних водіїв — нас везли і далекобійники, які завжди раді попутникам, і викладачі вишів, і лікарі, і військові, і навіть… начальник екологічної служби Киргизстану! Недарма таки кажуть, що Схід — справа тонка. У нас за час подорожуванням там стільки різноманітних історій назбиралося: і як в Узбекистані залізничники нам плов та шурпу на пероні варили, і як за мене «викуп» у 30 баранів пропонували… (Сміється, — авт.). Азія дуже незвична. Скільки там всього для нашої людини «не так»…

Але хто сказав, що має бути саме «так»? Головне у подорожах — перестати порівнювати. Саме вони дозволяють побачити світ по-іншому, узагалі, адекватно поставитися до наявності інших рас, релігій, ментальності, звичаїв, іншого всього…

За два місяці — п’ять країн

Спершу ми проїхали Росією — аж за Урал до Челябінська. Власне, за цей нюанс найбільше переживали мої батьки. Але все відбулося без ексцесів. Щоправда, коли «стопили» у Росії, кожна розмова з новою людиною починалася з питання: «Ну, как там у вас?». Як би хотілося чи не хотілося, уникнути обговорення усіх дражливих питань було неможливо. Щоправда, я була приємно здивована, що там є все-таки люди, які адекватно сприймають і розуміють ситуацію… Далі був Казахстан: від Астани до Алмати…

Запам’ятався та вразив Киргизстан: неймовірно красиві «небесні гори» Тянь-Шань, мальовниче озеро Іссик-Куль… Кожна країна, кожне місто особливі, цікаві і різноманітні. Слів забракне, аби описати вражаючі перевали Паміру у Таджикистані (найвищий подоланий нами перевал — Акбайтал — 4655м на рівнем моря)!.. Узбекистан потішив теплим Каспійським морем, найсмачнішим пловом, який коли-небудь доводилося їсти, та динями, що просто танули в роті! Скрізь було феєрично, цікаво і трішки авантюрно… Наприклад, коли ішли перевалом у горах Тянь-Шаню в долину Джууку, виявилося, що карти, якими ми користувалися, застарілі і маршрутів, позначених на них, уже насправді давно нема. У нас була ситуація, коли ми прийшли до, як думали, стежки, а замість неї — просто обрив, по якому ми були вимушені спускалися… Але, на щастя, усе закінчилося добре. Фінанси після такої мандрівки також не «співають романси» — загалом за два місяці в Азії я витратила 450 доларів. Це за все: дорогу (коли ми брали квитки на потяг чи платили за автівку), харчування (ми везли з собою з дому харчі — і гречку, і навіть шматок сала, і сушені яблука, проте доки добралися до Казахстану, усе це з’їли і далі уже скуповували продукти і готували самі) та проживання (здебільшого ми спали у спальниках і наметах просто неба, проте у великих містах, як от Бішкек, Душанбе, Алмати, Астана — жили у хостелах).

Так що нині для того, аби мандрувати, не обов’язково мати «валізу грошей», головне — бажання. Якщо раніше це було досить дорого, то сьогодні мандрівку в іншу країну може собі дозволити практично кожний. Подорожі навчили мене багатьох речей, а головне — краще розуміти та сприймати оточуючих. Якщо вважати подорожі своєрідною школою життя, то подорожі автостопом — це школа, як кажуть, у «польових умовах». З обмеженим бюджетом, у годинах очікування на попутне авто, у будь-яку погоду з найскромнішими амбіціями щодо місця ночівлі… (Сміється, — авт.). Але справжня романтика — це дорога. Ти їдеш і розумієш, наскільки легко долати кілометри, наскільки багато у світі хороших і добрих людей, а ще – що правило справжнього мандрівника зовсім не вигадка. Полягає воно в тому, що мандрівникам завжди щастить… Так що про автостоп можна говорити не лише як про спосіб мандрування, а як про справжню філософію: жодна турагенція не забезпечить вас емоціями, пригодами та знайомствами так, як це відбувається під час «стопу»! Краса, яку я бачу довкола у мандрах, відкрила мені очі на багато речей.

Світ неймовірно цікавий, і планів й задумів ще страшенно багато. Головне, щоб часу вистачило, а наплічник у мене завжди напоготові.