Проїжджаючи Дорофіївкою, що на Підволочищині, погляд привертає синьо-жовтий стяг на одній із хат. «Тут живе ветеран АТО Микола Жуковський!» — пояснюють місцеві. Майорить прапор не тільки на державні свята, а й у будні. «Коли чоловік воював, приїхали якось представники сільської ради і почепили на нашій оселі стяг! Із Дорофіївки на Донбасі несли службу четверо чоловіків. Вадим Вернигора, на жаль, загинув у лютому 2015-го… Мій чоловік дуже плакав, коли ховали Вадима, і вирішив іти воювати», — зустрічає журналістів дружина учасника АТО пані Людмила.
Миколи Миколайовича нема вдома — у госпіталі в Рівному. Підірвав здоров’я на Донбасі, тому тепер час від часу лікується, проходить реабілітацію. Ветерану АТО нині 58 років. Пішов захищати Україну на Донбас
11 березня 2015-го, ніс службу протягом року, переніс контузію, був травмований, довелося комісувати. Цікаво, що до війни чоловік був громадянином Білорусі, хоча й народився на Тернопільщині. Він був військовим, жив багато років у сусідній країні, коли ж почалися події на Майдані у Києві, а згодом війна на Донбасі — попросив громадянство України, бо в душі завжди залишався українцем.
Не брали на війну через… громадянство
— Багато недуг набув Микола на війні, тому лікується в госпіталях. Має грижі на хребті, ішемічну хворобу серця, загострився гастрит, після контузії — глухота… — зітхає пані Людмила. — Але навіть стан здоров’я не зупиняє його — рветься знову на фронт. Якби йому дозволили медики, то вже б пішов воювати. Микола — патріот України, хоч і був білорусом (усміхається, — авт.). Майдан і війна на Донбасі змінили його, як і більшість українців.
Мій чоловік — військовий з 20-річним досвідом армійської служби, зв’язківець, був ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС.
Свого часу його направили служити в Білорусь, жив там багато років, мав сім’ю. Проте доля не склалася, тож в 2002-ому році повернувся в Дорофіївку, де мешкала його мати. Понад десять років жив в Україні з білоруським паспортом. Українське громадянство не так легко було отримати, хоч він і намагався. Ми з ним познайомилися випадково на якійсь забаві, уже 16 років в офіційному шлюбі. Микола завжди вболівав за Україну, а коли повстав Майдан, він переживав усім серцем, хотів їхати до Києва, але тоді його стримали сімейні обставини. Та коли почалася анексія Криму, захоплення Донбасу, чоловік уже не міг всидіти вдома. Як професійний військовий розумів, що треба захищати рідну землю. Оголосили в країні четверту хвилю мобілізації — пішов до військкомату проситися добровольцем, але йому двічі відмовляли через… білоруське громадянство. «Все одно піду!» — казав. Микола боляче переніс загибель на війні нашого односельця Вадима Вернигори. «Молоді хлопці гинуть, а я, військовий, вдома? Що б там не було, іду воювати!» — сказав і через кілька днів пішов.
Від смерті на розтяжці врятував… собака
— За третім разом чоловікові таки вручили повістку. За документами він тоді ще був білорусом, — продовжує розповідь пані Людмила. — 11 березня 2015-го року пішов служити. Пройшов підготовку на полігоні в Рівному, потім — у Старичах на Львівщині, потрапив у 44-ту артилерійську бригаду. Служив на Луганщині — у Сєвєродонецьку, біля Оріхового, Золотого. То був дуже важкий рік. Ми щодня телефонували одне одному по два рази. Мені важливо було знати, що чоловік живий. Коли ж не було зв’язку, я місця собі не знаходила. Щодня читала молитви не тільки за свого чоловіка, а за всіх, хто воював.
Микола пережив страшні моменти — обстріли, смерть побратимів… Не дуже розказував мені тоді, лише тепер трохи згадує. Якось і він був на межі життя і смерті. Проходив територію, а там була розтяжка. Разом із ним біг їхній фронтовий собака і несподівано підірвався… «Собака врятував мене…» — казав. Микола був чи не найстарший серед військових, тому тримав дисципліну, готував їжу — згадує, як варив борщ, капусняк, смажив деруни, млинці, щоб молоді хлопці не були голодні. Я передавала волонтерами передачі. Микола не раз отримував деякі травми, але тримався. Та якось потрапив під вибухову хвилю — отримав контузію, осколкові поранення, довелося іти до госпіталю. Лікувався у Харкові, Львові, Рівному. Нині має групу інвалідності. Двічі на рік його безкоштовно лікують у Підволочиській районній лікарні. Чоловік хвилюється через недугу, що не може піти на передову, не може допомагати нашим захисникам. Коли Микола приїжджав у відпустку з фронту, звернувся до міграційної служби в Тернопільській області і отримав громадянство України за спрощеним порядком. Зважили на те, що воював! Дуже хотів мати український паспорт! «Якщо не дай, Боже, загину на війні, то українцем», — казав.

Форма завжди напоготові, берци начищені!
— Микола має в Білорусі дітей, четверо онуків, у мене є донька, син, онуки — велика у нас родина! Усі люблять мого чоловіка, поважають, бо він добрий. Син Миколи не відразу сприйняв те, що батько пішов воювати на Донбас. Микола пояснював, що захищає свою країну, наше майбутнє, тож порозумілися. «Нашу бригаду показують по телевізору!» — буває, кличе мене чоловік. Дав би Бог, щоб усе скоріше закінчилося, щоб наші діти і чоловіки не їхали на війну. Щоб мирні люди на окупованих територіях побачили трохи світла, бо вони щодня під обстрілами. Микола розповідає, що мешканці Донбасу прості і добрі, здебільшого там залишилися літні люди. Вони раділи, коли їх визволяли українські військові. Один літній чоловік зізнався нашим воякам, що один його син воює за Україну, а другий — на іншому боці. Хвилювався, щоб його не розстріляли сепаратисти… Спогади про війну… Микола цим живе. Каже, що мирним шляхом важко добитися перемоги, треба відстоювати наші території, не здаватися, треба остаточно вигнати ворога з нашої землі!
Побратими з Підволочиського району, з Волочиська запрошують Миколу на зустрічі, концерти. Відчуваємо велику підтримку й розуміння від районної спілки учасників АТО, зокрема, керівника Назара Хруща. Потрібно домовитись за місце в госпіталі — беруть усе на себе, надають транспорт, щоб добратися в іншу область, підказують, якщо виникають якісь питання з документами. Ветеранам АТО дуже важливо відчувати, що їхня справа недаремна. Їм потрібне щире спілкування, праця з психологами, щоб після пекла війни продовжити повноцінне життя. «А хто вас посилав воювати?» — іноді доводиться й таке чути, але від людей, які далекі від питань державності. Односельчани ставляться до Миколи з повагою, розуміють, що він пройшов, іноді допомагають на городі, бо знають, що нездужає. А у Миколи військова форма завжди напоготові, берці начищені! Переможемо!
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: ветеран АТО, громадянство