«Доки ти живий, ще нічого не втрачено!» — рішуче каже тернополянин Олег Коган. Упродовж десяти років він був залежний від наркотиків. Почав вживати «ширку» в… 14-річному віці. У 24 роки його вважали безнадійно втраченим, але сталося диво: у реабілітаційному центрі зумів перемінитись. І ось уже понад десять років він живе повноцінно — створив сім’ю, має гарну роботу, відновив здоров’я. Переконаний, що у складній ситуації його врятував Бог. Нині чоловік на волонтерських засадах допомагає іншим долати алкогольну й наркотичну залежності. В інтерв’ю «НОВІЙ…» Олег відверто розповів про свій досвід, про реабілітаційні центри на Тернопільщині, де допомагають людям впоратись із проблемою.

— Олеже, ви поширюєте в соцмережах інформацію про реабілітаційні центри на Тернопільщині. Хто заснував їх? Скільки осіб отримали там допомогу?
— На Тернопільщині є три реабілітаційні центри для алко- та наркозалежних: чоловічі — в селі Малий Глибочок на Збаражчині й у Бучачі, жіночий — у селі Метенів, що неподалік Зборова. Наша спільнота має ще один чоловічий реабілітаційний центр у місті Новодністровськ на Буковині. Понад
20 років тому пастор церкви «Любов і зцілення» Роман Дещаківський з Тернополя, ніколи не будучи залежним, вирішив допомагати людям, які мають проблему. Приводив до себе додому залежних осіб. Спілкувався з ними, молились. Траплялось, що вони щось могли поцупити. Спершу відкрили невеличкий реабілітаційний центр у селі Буцнів, неподалік Тернополя, а згодом перенесли його на Збаражчину. У Малому Глибочку жила бабуся Романа. Після її смерті залишилася закинута «шевченківська» хатина, яка й стала прихистком для залежних осіб. Роман Дещаківський уже тривалий час живе і служить в Іспанії, але не забуває про земляків. Багато наших хлопців переїхали до нього. Хочуть там відкрити реабілітаційний центр. У Малому Глибочку нині перебувають 17 осіб, а служать понад 30 волонтерів — це особи, які позбулися залежності й допо-
магають іншим змінитись. Коли я прийшов на реабілітацію в 2009-ому році, то в хатині вміщувалось до семи осіб, не було належних умов. Ми почали помалу будувати нову оселю за кошти церкви і колишніх залежних, тепер можемо прийняти понад 20 осіб.

— На утримання потрібні чималі кошти…
— Реабілітація у нас безкоштовна. Просимо лише рідних осіб, які приходять до нас, допомагати коштами на харчування — по 70 гривень за людину в день. Певну частину витрат ми покриваємо. Але якщо родина не має такої можливості, все одно приймаємо недужого — не можна відрікатись.

— Як вдається допомогти їм подолати залежність?
— Дуже просто — з Божою підтримкою! Інших варіантів нема. Кожен із нас пробував різні клініки, сиділи в тюрмах, але нічого не допомагало. Коли в життя людини приходить Бог, тоді все змінюється. Це не означає, що людина стає зазомбованою, «застьогнутою», не розуміє, що відбувається і цілими днями тільки стоїть на колінах. Ми — нормальні люди, яких зцілив Господь.
На реабілітацію потрібно щонайменше шість місяців. І тут йде мова не тільки про те, щоб тривалий час не вживати алкоголь чи наркотики, а про те, щоб сконцентруватися на чомусь іншому. Потрібно, щоб людина налагодила стосунки з Богом, тоді проблема зникає сама по собі.

— Розкажіть про свій досвід. Пригадую, як ви заявили про це публічно під час акції протесту під судом проти наркобариг…
— Протягом десяти років я був наркозалежним, вживав важкі наркотики. Почав у 14-річному віці… Можна все спихати на компанію, говорити, що я зростав без батька і тягнувся до старших, проте я свідомо вирішив спробувати наркотики. Зробив це, щоб показати друзям, що кинути — не проблема. Але все не так просто. Наркозалежний — біда для рідних. Я забрав багато років життя у своєї матері… Це прохання, сльози, недоспані ночі…

— Що вас підштовхнуло радикально змінитися?
— Більшість залежних хотіли б вирватись, але самим непросто. Я теж намагався, рідні водили мене до наркологів, возили в різні клініки, де виписували рецепти. Мама платила гроші, але все було дарма. Потім я потрапив за ґрати. Посадили через те, що шукав гроші на наркотики… Порушив закон. Сидів чотири з половиною роки. Але ізоляція теж не врятувала. Якщо до тюрми я пробував один наркотик, то після — ого-го скільки. Вийшов на волю, продовжував аморальне життя. Знову затримала поліція, побили… Пішов знімати побої. Мама наполягла ще здати аналізи. Виявили туберкульоз, відправили в лікарню, але й це мене не зупинило. Не мав ні мрії, ні майбутнього, думав лише про одне. Та якось несподівано помер хлопець, з яким ми вживали наркотики. Пішов, не попрощавшись… Це сильно сколихнуло. «Роби щось, Господи! Або прибий мене, або зміни моє життя!» — волав я до Неба. Через тиждень переходив дорогу — сигналить автомобіль. Дивлюся, в ньому — мої колишні друзі по наркоті. «Як життя?» — поцікавились. «Хіба не бачите?..» — буркнув. «Поїхали з нами! Тобі Бог поможе!» — сказав Ігор, який тоді був волонтером реабілітаційного центру в Малому Глибочку, а нині — керівник. «Хто поможе?» — перепитав. «Бог!» Якби сказали, що вони допоможуть, то я б не поїхав. Мені потрібно було почути про Бога. «Здаюся!» — «Молодець, що прийняв рішення». Раніше я знав про реабілітаційні центри, але був агресивно налаштований до таких речей. З 2009-го року наркотики в моєму житті перестали існувати.

— Невже можливо одного дня відмовитись від наркотиків?
— Спершу в реабілітаційному центрі приходять в голову різні думки, зокрема, піти звідти, адже ніхто не тримає. Надумав — ідеш. Максимум, що зробить волонтер, поговорить із тобою, помолиться. Якби в мене не було свободи, я б утікав. Водночас я бачив чоловіків, які змінили своє життя, тож зрозумів, що це не казка. Повірив, що і я можу змінитися. Проте певний час людина вагається. Коли ж зустрічає Бога, усвідомлює Його велику силу. Розуміє, що проблема не в наркотиках, а — в людині. Змінюється!

— А якщо людина невіруюча?
— Якщо не знає Бога, але виконує духовні вправи, які їй радять, то неодмінно прийде до Господа. Без Бога нема переміни! На початках у реабілітаційному центрі пів години, виділені на молитву, мені видавалися безконечними. Помолився дві хвилини, промовив молитви, які знав, згадав усіх рідних, близьких, навіть — дітей Африки. Але залишається ще 28 хвилин (усміхається, — авт.). Просто я ще добре не знав Того, до кого молився. Під кінець реабілітації мені години на молитву не вистачало. Тільки з’являлася вільна хвилина серед дня — біг читати Біблію. Все змінюється, коли приходить Бог. Ти робиш до Бога крок, а Він до тебе — десять.

— Змінюються думки, духовний стан, але є ще фізична залежність…
— До реабілітаційного центру я приїхав вколотий. Під вечір наступного дня мені стало погано. Хлопці почали молитися, щоб мене не «кумарило». «Боже, нехай мене «кумарить» навіть у десять разів сильніше, але допоможи мені вирватися з цієї зарази», — благав я. Не повірите, але у мене більше не було ломки. Це не залежало від мого бажання. Бог зцілив! Проте в кожного буває по-різному. Деякі хлопці мучаться кілька тижнів. Один упродовж місяця товк кулаками об стіну. Але зараз має дружину, двох дітей. Перетерпів!

— Кому легше вилікуватись — наркозалежним чи алкозалежним?
— Мабуть, наркоманам, бо вони скоріше визнають, що безсилі, що без Бога нічого не можуть зробити. Алкозалежні, натомість, доводять, що ще не настільки втрачені, що у них — все добре. Але якщо алкозалежний визнає, що в нього є проблема і хоче змінитись, то різниці вже нема.

— А чи бувало, що підопічні залишали центр, не поборовши залежність?
— Декілька, на жаль, відсіялись. Стараємось лояльно ставитись до тих, які тільки прийшли в реабілітаційний центр. Суворіше — до тих, які вже триваліший час там перебувають. Якщо служитель поїхав, а людина пішла на вулицю «стріляти» цигарку, то навіщо вона там сидить? Іди — пали, пий, колися. Не хочеш змінювати життя, навіщо займаєш чиєсь місце?!
Велику роль відіграє праця під час реабілітації. Тримаємо курей, порося, кролів, обробляємо город. Має бути розуміння, що після реабілітації людина повинна працювати і заробляти. У центрі мене навчили працювати! Це мені дуже допомогло в житті. Де б я не був, стараюся робити все так, як для Господа. Зараз працюю директором із продажу в торговій компанії. Мені дозволили брати один вихідний на два тижні й служити в реабілітаційному центрі. Ми з колишніми залежними стараємось всіляко підтримувати центр.

— Робите це з вдячності чи маєте такий обов’язок?
— Коли я здихав, даруйте, всі проходили повз мене, не оминув тільки Бог. Подав мені руку. Завдяки цьому я живу. Моє життя належить Йому. Дякую за благодать — примирення з матір’ю, за моїх чудових дружину й донечку.

— Ви зустріли майбутню дружину після реабілітації?
— Так, коли повернувся до нормального життя. Наталя — також віруюча. У неї було кілька «пунктів» щодо нареченого: щоб був міцної статури, не мав шкідливих звичок, працював і міг утримувати сім’ю. Коли ми зустрілися, я був дуже худий, лише попрощався з наркотиками, не мав грошей (усміхається, — авт.). Що побачила в мені? (усміхається, — авт.) Я відразу закохався в Наталю! Молився, щоб Бог благословив нас на подружжя.

— Які б ви дали поради людям, які мають проблеми з наркотиками чи алкоголем?
— Прийняти рішення і бігти до найближчого християнського реабілітаційного центру. Багато є хороших центрів, де людям допомагають. Важливо лише не потрапити в якусь непевну спільноту. Треба точно знати, куди іти. Буває, що рідні в безвиході силоміць привозять залежних на лікування в різні заклади, але без особистого рішення нічого не вдасться. У наркодиспансерах часто калічать залежних — не лікують, а вбивають підтримувальною терапією. Яка різниця між нами і ними? Вони — на роботі, а ми посвячуємо себе іншим. Ми — практики, а не теоретики. Наші ліки і наш порятунок — Бог.