29 листопада на 85-ому році життя відійшов у засвіти шанований тернополянин, громадський діяч, багаторічний голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Олександр Венгринович. Його називали «нянем всіх лемків», адже гуртував земляків, розкиданих по всій Україні та за кордоном. Щороку натхненно збирав вимушених переселенців на фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини» на Монастирищині.

Олександр Іванович народився на Лемківщині — у місті Криниця Ново-Санчівського повіту Краківського воєводства (нині — територія Польщі). Восени 1945-го внаслідок депортації разом із батьками, сестрою і братом опинився у Монастириськах на Тернопільщині, де проживав до 1977-го року. Освіту здобув у Чернівецькому будівельному технікумі й Тернопільському педагогічному інституті. У 1990-1994 роках був заступником голови, а в 1994-1998 і від 2000 — головою Тернопільського обласного товариства «Лемківщина». Член президії Світової федерації українських лемківських об’єднань. Організатор обласних, крайових і всеукраїнських фестивалів лемківської культури на Тернопільщині. Від 2001 року — голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина». Із дружиною виховав трьох синів, безмежно радів п’ятьом онукам.
Після смерті Олександра Івановича на позачергових зборах Тернопільської організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина» обрали нового голову — його сина Юрія Венгриновича.

«Зробив все можливе, щоб зберегти лемківську культуру»

«Кажуть, поки живі наші батьки, всі ми — діти. Ми з братами стали сиротами… Вже майже 9 років, як пішла до Бога наша матуся, а сьогодні відійшов у вічність наш татусь, няньо для всіх лемків! — повідомив у соцмережі Юрій Олександрович. — Для мене він був не тільки ТАТОМ, але і найкращим другом! Дякую за доброту, за підтримку, допомогу, за любов і теплоту. За всі приємні спогади, науку, мудрість, поради. Пишаюся бути твоїм сином. Спочивай з Богом, наш найдорожчий!»
«До втрат неможливо звикнути. Вони завжди болючі й розбивають серце… З сумом дізнався про смерть свого доброго друга — Олександра Венгриновича. Олександр Іванович був нянем для всіх лемків на Тернопільщині. Завжди гуртував та об’єднував лемківську родину. Прагнув, щоб пам’ять про страшні злочини, скоєні проти лемків, не згасала. Підтримував традиції і працював для збереження історичної та культурної спадщини лемків. Велика втрата не лише для нашої лемківської родини, а й для всього Тернопілля й України… Дякую за постійну підтримку, віру і добре слово… Вічна пам’ять», — висловив співчуття колишній голова Тернопільської ОДА, а нині — військовослужбовець Степан Барна.
«Сумна новина сколихнула нашу громаду. Відійшов у вічність багаторічний голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Олександр Венгринович. Пан Олександр зробив усе можливе, щоб зберегти автентичну лемківську культуру, примножити багатогранність української культури. Навіки вписав своє прізвище в історію української нації. Від себе особисто та від імені всієї Тернопільської громади висловлюю щирі співчуття рідним і близьким пана Олександра. Пам’ять про нього завжди буде в наших серцях», — підтримав родину Венгриновичів міський голова Тернополя Сергій Надал.

Уривки з інтерв’ю Олександра Венгриновича

«Народився я в містечку Криниця на Лемківщині. Під час депортації моєї родини у 1945-ому мені йшов лише шостий рік, тому спогадів не так і багато. Згадую гори в Криниці, як я їздив із батьком в поле на коні. У день депортації ми везли майно на фірі. Довкола доносилися плач і голосіння. Люди прощалися з рідною землею. Кілька днів ми чекали у Новому Санчі на товарняк. Далі були 500 кілометрів дороги. Їхали ми з рідними півтора місяця у холоді й голоді. Моя матір зламала в дорозі руку. Висадили нас на станції в Козові. На вулиці — дощ, холод, а ми без даху над головою. Попереду — невідомість. Тиждень шукали прихисток. Поселилися в Монастириськах у хатині поляка, який вибирався до Польщі».

«У 1970-ому я вперше після виїзду побував у Криниці. Брат моєї дружини на час депортації служив у війську, тому не знав, що рідних примусово виселили з прадідівської землі. Після служби він повернувся додому і зостався там жити. Згодом створив власну сім’ю. На його запрошення ми разом із моєю дружиною Меланією поїхали в Польщу у далекому 70-ому році. Ступив на рідне обійстя. Щоправда, хатини, в якій я народився, вже не було. Знайшов на подвір’ї сливку. З часів незалежності України майже щороку буваю на своїй малій батьківщині. Черпаю силу від рідної землі!».

«Дзвони Лемківщини» — надзвичайно важлива подія для лемків як етнографічної групи українського народу. Нас силоміць депортували з рідних українських земель. 50 років не можна було говорити про знущання, яких ми зазнали під час вигнання. Коли ж постала незалежна Україна, ми утворили товариство і зобов’язалися зберегти культурну спадщину нашої етногрупи. Інстинкт збереження малого народу проявляється в усіх нас. Найбільшим святом для нас є всеукраїнський фестиваль лемківської культури. На «Дзвонах Лемківщини» на громадських засадах працюють сотні людей, щоб показати лемківську культуру. Прикро й боляче, що перед лемками донині ніхто не вибачився за трагедію. Ми розсіяні по світу, наша етнічна група на межі зникнення, хочемо зупинити цей процес. Якщо бойки живуть на своїй малій батьківщині, гуцули — на Гуцульщині, то лемки не мають своєї землі… Сучасники не повинні забувати про депортацію лемків, бо це було знущання над українським народом, це був злочин».