Наступного дня його поховали у рідному селі Великий Кунинець. Вірус у посадовця підтвердили 18 травня, госпіталізували до Почаївської лікарні з пневмонією. Він уже потроху починав одужувати, та раптово обірвався тромб… Володимиру Ананійовичу було 49 років. Посаду голови районної ради обіймав з 2015-го року. Його дружина Тетяна, яка перебуває за кордоном, не змогла приїхати попрощатися з чоловіком. У нього залишилося двоє синів — Олександр і Назарій.
«Сьогодні перестало битися серце найкращого батька, друга і просто світлої людини. Тату, ми тебе дуже любимо. У зв’язку з ситуацією публічного похорону не буде. Помоліться, будь ласка, за нього», — написав через кілька годин після смерті син посадовця Олександр.
«Так страшно, прикро і боляче… До крику! Я так далеко. Не могла розділити з тобою, мій коханий Володю, твій біль і бій з хворобою. Все лише по телефону. Ти був найкращим сином і батьком у світі. Наші сини завжди будуть гордитися тобою. Спи спокійно, мій друже, пораднику, ти наша опора і підтримка. Ми так мріяли провести травневу відпустку разом… Попереду ще було багато планів та ідей… Не судилося. Всім дякую за щирі співчуття», — написала Тетяна Стефанська у Фейсбуці.
«Співчуваю рідним з приводу смерті доброї людини, хорошого друга, голови Кременецької районної ради Володимира Стефанського. Спочивай з миром», — висловив співчуття ветеран АТО Микола Казюк.
«Тяжко. Дякую, Володимире, за все… Ти робив все, що міг. Спочивай в мирі», — написав у Фейсбуці колишній голова ТОДА Степан Барна, поширивши відео, як вони зі Стефанським 6 травня привозили захисні костюми для медиків Почаївської лікарні.
— Володимир Ананійович був надзвичайно добрим, чесним, порядним і позитивним. Ми з ним були давніми товаришами. Це велика втрата для нас. Висловлюю щирі співчуття з приводу передчасної смерті його рідним, — сказав перший заступник голови Кременецької РДА В’ячеслав Онишкевич. — Проводимо моніторинг щодо ситуації із захворюванням на COVID-19 на Кременеччині, максимально відстежуємо коло контактних осіб. Стрімкої динаміки поширення вірусу нема, але випадки недуги лікарі й далі фіксують. Днями захворіли троє працівників районної ради, керівник комунальної установи районної ради і один працівник райдержадміністрації.
Теплими спогадами про Володимира Ананійовича поділилася редакторка місцевого радіо Зоя Карпюк:
— Як тільки Володимир Стефанський став головою районної ради, зародилася ідея започаткувати в Кременці FM-радіо. Це був тривалий процес: ми звернулися до Українського державного центру радіочастот, пройшли конкурс, оформили ліцензію. Володимир Ананійович надзвичайно вболівав з нами, допомагав. У нього завжди було багато ідей, які він наполегливо втілював. Був щирим і відкритим, без краплі зверхності, знаходив спільну мову і з двірником, і з професором, і з міністром. Він закінчив школу із золотою медаллю, фізико-математичний факультет у Львівському національному університеті ім. І. Франка з червоним дипломом. У нього був аналітичний склад розуму. Свого часу він мав свій бізнес, потім його обрали депутатом районної ради, а згодом — головою. Він присвятив себе роботі — віддано займався місцевим самоврядуванням. Коли почався спалах коронавірусу в районі, всіма силами старався допомогти лікарням. Їздив до Почаївської лаври по тканину для захисних костюмів. У районній раді організували розкрій костюмів, люди шили по домівках. Володимир Ананійович сам розвозив їх по лікарнях. Щиро переймався усім. Я готувала радіопередачу на його спомин, то прослухала його перше інтерв’ю, коли тільки ми почали боротьбу з коронавірусом. «Я мушу іти на роботу, а ви, якщо можете, залишайтесь удома, — просив слухачів. — Купіть харчі своїм літнім родичам, щоб вони не виходили з осель. Це небезпечна недуга. Ніхто не може нічого спрогнозувати, на все воля Божа…»
Як голова районної ради він добре знав про ситуацію із захворюванням на Кременеччині, знав, чого бракує у лікарнях. Бувало, що районний штаб засідав по кілька разів на день, вивчав протоколи, приймав рішення. Володимир Ананійович хвилювався за важкохворих мешканців району, а себе, на жаль, не вберіг… Співчуваю його рідним. У Володимира Ананійовича були дуже гарні стосунки з синами, вони безмежно цінували батька, радилися з ним. Він турбувався про свою літню матір. Іноді, пригадую, після наради поспішав, щоб допомогти їй по господарці, придбати для неї продукти. Його життя — як спалах зорі на світанні — горів і згас. Але він назавжди залишиться у наших серцях!