Адже цей, не менш колоритний колектив  “відбрунькувався” від того ж таки театру “Дах” Владислава Троїцького, більше того, і учасниця гурту “ДахаБраха” Ніна Гаренецька — теж одна із “ДахДотерз”. Додайте сюди ще шістьох –  Соломію Мельник, Наталку Галаневич, Руслану Хазіпову, Наталю Зозуль, Тетяну  Гаврилюк та Анну Нікітіну – ось вам і “ДахДотерз”… Фрік-кабаре, кожен виступ якого – справжнє неповторне шоу, один із найпопулярніших сьогодні українських гуртів, якому немає аналогів та конкурентів. П’ятнадцять музичних інструментів і діапазон вокалу від українського плачу до суворого гроулінгу та повний спектр людських емоцій. Творчість “ДахДотерз”  “з наскоку” особі, звиклій до, умовно кажучи, поп-музики, зрозуміти важко – здається, що ти на концерті в божевільні чи на відьомській сходці на Лисій горі. Але чомусь не підіймається рука вимкнути запис… Семеро молодих українських дівчат з неординарним гримом і специфічними костюмами заграють на сцені зі своїм глядачем: сміються, розважаються, кричать, виступають із інтелектуальними проповідями.  У них взагалі нема пісень. Кожна композиція – то окреме театральне дійство з виром почуттів, зворушливими героями та неймовірними історіями. Дещо непояснюване, що відбувається на перетині музики, театру та класичного кабаре. Кабаре, в якому танцюють не напівоголені дівчата, а інтелектуальні красуні декламують тексти Бродського, Шекспіра та Андруховича. За неповні чотири роки свого існування вони, наче вірус, проникли до сердець українців, встигли підкорити Європу.

— Що об’єднує сімох красивих дівчат в одному неординарному колективі?

— По-перше, нас об’єднує те, що ми вже десять років разом під дахом театру “Дах”. Як актори і як сім’я ми формувалися у цьому театрі. Всі смаки у нас виховувалися паралельно. Владислав Троїцький, який є режисером цього театру, нас багато чому вчив, вказував шлях, розвивав смаки. Звичайно, паралельно кожен з нас сам розвивається, ми всі є особистостями, маємо власні проекти. Але нас об’єднують загальні смаки, які у нас виховувались в театрі, і вони для нас важливі. Тим не менше, ми завжди шукаємо щось нове, весь час намагаємося поєднати непоєднуване.

— А що саме ви хочете донести глядачам і слухачам своєю творчістю?

— У нас багато месиджів. Ідеї, які ми хочемо донести до своїх глядачів – це вирій, з якого весь час вилітають пташки. До когось вони долітають, до когось – ні. До когось – пізніше, до когось – раніше. Залежить від того, наскільки людина відкрита і готова почути.

— Ви говорили про те, що “ДахДотерз” поєднує непоєднуване. Наскільки Україна зараз готова сприймати жанр кабаре, в якому працює гурт? Чи часто вас критикують українські консерватори?

— Критика, звичайно, є. І без неї – ніяк. Мені здається, що завжди має бути дві сторони, це нормально. Можливо, ми справді з цього щось почуємо і візьмемо для себе. Українське може бути різне, якщо воно якісне. У всьому можна експериментувати. Так і ми поєднуємо і народні пісні, і різні манери співу, і різні мови. У мистецтві немає рамок.

— Як відрізняється сприйняття вашої творчості українською публікою та  іноземцями?

— Усюди дуже своєрідна публіка, важко сказати. Звісно, є якісь однозначні мовні та національні штуки, які іноземці, навіть попри титрування, не в змозі зрозуміти. Але на емоційному рівні завжди є якесь відчуття радісного єднання між людьми. Після Майдану запитання європейських журналістів змінилися. Раніше питали: “Чому так називається ваш бенд?” А тепер: “Що ви думаєте про Путіна?”

— А що ви думаєте про Путіна?

— А ми про нього взагалі не думаємо. Деяким європейцям доводиться пояснювати, що Україна — окрема незалежна країна і таке інше…

— Яку найнепередбачуванішу реакцію від аудиторії ви отримували?

— В Одесі п’яний чувак викладав гроші на сцену під час пісні. Це було справжнє “кабаре”.

— Багато грошей виклав?

— Ой, багато. Викладав демонстративно пачками по 200 гривень. Потім ми зібрали ті гроші, додали ще й відправили на АТО, звісно.