У неї було не руде волосся. Не яскраві зелені очі, як він любив, фігура не привертала увагу… Але якась вона була… особлива. Весела чи що… Він так до кінця і не зрозумів. Просто, як побачив її, з тією дивною усмішкою, коли вона буркотіла на олівці, що розсипалися, відразу зрозумів – щось у них буде. Не обов’язково всеосяжне і велике. Просто щось.
«Привіт?» «Привіт …» У той момент він був готовий будувати будь-які плани, але… Скільки йому було тоді? П’ятнадцять? Шістнадцять? У той час абсолютно не можна було здогадатися, у що виросте це знайомство.
А воно виросло. Розгорнулося з усією своєю силою і засяяло на повну міць, хоча точно не так, як побудували його в ту першу мить наївні дитячі мрії. Він марив – а хто б не став? – про прекрасні стосункі і трохи дивну для хлопчиська романтику. А вийшла дружба. Справжня. Міцна. Назавжди.
Вона завжди сміялася. Ось навіть тепер, своїм милим виглядом немов даючи йому стусана, щоб йшов нарешті до дружини, яка вже давно чекає його в сусідньому кафе. Сміялася. Завжди. Він уже давно став поважним чоловіком, але вона все одно штовхала його цим своїм незмінним сміхом. Вона, яка поставила все своє життя на мрію, а в перервах між її досягненням працювала, де доведеться.
– Мені все ще життєво необхідні мої дві кави.
Сміється. Тугіше затягує тонкий хвостик русявого волосся, підморгує звичайними сірими очима – і сміється. Ніколи йому не подобалися такі люди. Ось ніколи, але було в ній щось… Щось, що змусило якось маленького хлопчика несміливо підійти до усміхненої дівчини і заговорити. Визначаючи свою долю на багато років.
– Прошу.
Очі виблискують, кажучи невидимою усмішкою: «І тільки спробуй піти ось так!» А він і не хотів би йти. Якби ж йому було двадцять, якби ж у нього був час, якби у нього була свобода… «Якби, якби…» Нічого б він не зробив усе одно – надто вже добре він себе знав. Як не зробив тоді, того дня, коли вона з незмінною усмішкою сказала про свою мрію, не зробить і тепер. Особливо тепер, коли немає за душею більше нічого, крім пристойної суми грошей та успішного бізнесу. Немає свободи.
Рішучості зробити те, про що мріялося півжиття, не було. Напевно, недобре було хотіти дорослішати тоді. У день, коли вона присягнулася оживити найкращого у світі персонажа, а він пообіцяв загризти її в найближчому ресторані, якщо вона стане дешевим рекламним аніматором в невідомій глушині. Ні, ця обіцянка все ще чекає свого часу, він пам’ятав. Але ще того ж дня він, відсміявшись, поклявся вирости багатим і не турбуватися про гроші, стати здатним допомогти їй у здійсненні цієї мрії. А вона раптом перестала реготати і в повислій тиші просто сказала: «Ні». Тоді він, напевно, і захотів швидше вирости. Даремно. Даремно…
– Приходь до мене сьогодні.
Він все ж не наважувався піти. Вона сміялася очима, гнала його геть. За столиком в кафе навпроти нудьгувала дружина. Руда. Зеленоока. Струнка. А він не міг. Раз у раз повертаючи в руці скляночку з кавою, стояв на місці і пропалював її очима. Сміється. І всередині щось стискалося, нагадуючи про те саме, давно забуте, те «щось», що завжди жило всередині. «Буде у них це щось?» Рано чи пізно… буде.
– Не можу: робота.
Сміється. Ще трохи – і почне підморгувати, пританцьовуючи на місці. Такі запальнички, як вона, тримаються вічність, притягаючи до себе інші вогні. Тільки ось він горів тоді. Піднімаючи ті розсипані олівці, з реготом наминаючи за обидві щоки останній шматок її піци, стираючи намальовані нею на його обличчі вуса, танцюючи разом з нею під дощем – він горів. А тепер…
– О… Зрозуміло.
… мабуть, почав згасати.
– Ну, до побачення?
– До побачення.
«Кидай все вниз, як ті олівці, і я кину все ще нижче!!! Давай разом здійснимо твою мрію! Мою! Нашу!!!»
Дзенькнув дзвіночок за дверима, що зачинялися. Таким же дзвіночком тихенько пролетів порожнім приміщенням її сміх – а він був упевнений, що вона засміється. Так, як і завжди. Так, як і тоді…
– Послухай… Як думаєш… було б дивно… якби я в тебе…
Він відразу пошкодував, що зачепив цю тему. Її сміх, трохи незвичний, глухий сміх звучав тоді, напевно, ще хвилину. А потім вона схилила голову набік і сказала лише:
– Не треба.
І усміхнулася. Дивно так, незвично, не так, як усміхається завжди. І він зрозумів. Зрозумів, стер, забув і викинув з пам’яті, аби тільки не бачити більше ніколи цю усмішку, не чути такий сміх.
Ось тільки таким сміхом вона тепер його проводжала, щоразу залишаючи десь всередині неприємне відчуття, ніби щебню насипали, щедро так придавивши зверху ногою. А усмішка…
– Ти знову затримався…
Дружина по-материнськи провела рукою по його голові. Він і вибрав її через це. Руду, зеленооку, струнку – вибрав тому, що вона виявилася єдиною, хто був здатний прийняти його дивну дружбу. І неповну, немов уже давно розбиту на маленькі шматочки, любов. Вибрав – і тільки потім усвідомив, що ось він, ідеал. Який вже нікому не потрібен.
– Пробач…
– Нічого …
Зітхнула. Опустила плечі ще нижче.
– Знаєш… дивна вона… твоя любов.
Зітхнула – і раптом усміхнулася. Він вперше побачив її усмішку після цих зустрічей. Сумну, але усмішку. Напевно, тому і відповів. Утім, так. Тільки тому.
– Я люблю тебе.
Йому чомусь захотілося сміятися.
– Йдемо.
Дружина слабо видихнула через зімкнуті губи. Поправила сумку на плечі і пішла вперед, не обертаючись.
Він пішов за нею. Крок у крок, подих у подих. Він ішов уперед, дивлячись на її руде волосся, що колихалося від вітру, і думав. Багато думав. Ні про що.
«Цікаво… чи пасуватиме їй русявий…»
Разом з дзвіночками десь тихо-тихо сміявся вітер…

Дарина Земляна