Майже чотири десятки виставок у тринадцяти містах Португалії, участь у пленерах, мистецьких ярмарках, викладання на курсах графіки — усе це… про випускницю Кременецького гуманітарно-педагогічного інституту Анет Собко. Своїм оригінальним, яскравим та самобутнім мистецтвом дівчина просто підкорила Португалію! «Дев’ять років тому я, вчорашня студентка, приїхала в незнайому мені країну, і не знала, що буду робити і чим займатися, — пригадує дівчина. — Точно знала одне: не можу не малювати! Для мене це як спосіб мислити, мріяти… Це ще один спосіб жити!» За дев’ять років, прожитих у Португалії, Анет вдалося не лише реалізуватися як художниці, а й вступити до місцевої спілки художників НАР, асоціації художників та стати однією із засновників асоціації художників Entroncartes — Associação Artística. А ще дівчина уже другий рік поспіль навчає португальців графіки на власних курсах і навіть… пише про це книгу-посібник!

Краєвиди Кременця прикрашають будівлі у Португалії

— Родом я із Рівненщини, але Тернопілля теж уже стало для мене рідним — п’ять років  я жила і навчалася в Кременці, — розповідає «НОВІЙ…» Анет. —Та й моя «друга половинка» —  чоловік Ігор — зі Збаражчини… Власне, у Португалію я, закінчивши навчання, приїхала саме до чоловіка, який там працював. Звичайно, спершу було нелегко, бо ж чужа мова, країна, ментальність, окрім того, я не знала, чи вдасться мені знайти роботу за фахом, тож була уже готова відкласти мольберт та пензлі і взятися за щось простіше, приземленіше… На щастя, мене надзвичайно підтримав і надихнув чоловік: мовляв, малювання — це однозначно «твоє», тож працюй та розвивайся саме у цьому напрямку. І я так і зробила! Малювала, опановувала різні техніки, шукала власну художню мову, «перекладала» образи, що линули з душі, у живопис та графіку… Картина —  дитя натхнення. А для натхнення достатньо просто вміти не лише дивитися, а й бачити…

Малюю і малювала все своє свідоме життя, скільки себе пам’ятаю. Ще з дитинства знала, що хочу бути художницею. І навіть попри те, що моїм першим дитячим «мольбертом» стали стіни удома, батьки підтримали мій потяг до творчості, щоправда, пильнуючи, щоб у мене під рукою завжди був альбом для малювання… (Сміється, — авт.) Тим не менше, до художньої школи я ходила… «аж» один день — щось мені там не сподобалося, сама уже не пам’ятаю що, тож спершу опановувала ази мистецтва сама. Але коли після школи вступила до Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка на спеціальність «Образотворче мистецтво», була просто щаслива! Виш закінчила з відзнакою, а по закінченню навчання подалася до Португалії…

Там, дещо освоївшись, вирішила пройти курси національного португальського мистецтва азулежу у відомої мисткині та викладачки Анни Дуарте — до слова, саме вона розписувала знаменитий океанаріум (другий за величиною в світі!) у Лісабоні. Незвичне для нашого вуха слово «азулежу» португальською означає глазурований кахель. Простіше кажучи, це обпалена і розписана глиняна плитка. Такою яскраво розписаною плиткою у Португалії прикрашені фасади й інтер’єри будинків, соборів, ресторанів, магазинів і навіть станцій метро.  Цей вид мистецтва цікавий і водночас складний, із безліччю унікальних та неповторних нюансів.

Моя вчителька казала: «У такій роботі або народжується, або помирає художник». Мені приємно, що нині мої роботи, в яких  — мальовничі  пейзажі Кременця, вид на гору Бона та інші красиві місця нашого краю, прикрашають будівлі у Португалії…

Та, що малює між слів

Її картини — поезія у фарбах. Нескінченний танець барв і світла, гра реальності з фантазіями.  Розглядаєш у мазках-переплетеннях кожну окрему лінію і кортить нишком доторкнутися до полотна, аби відчути, що це — реальність…  Графіка Анет Собко — це узагалі окремий жанр, «сплав» із різних світів, які дивують, притягують, змінюють звичний порядок речей і найголовніше  — змушують думати…

— Мені нецікаво ставити себе в якісь рамки, тому я намагаюся експериментувати і розвиватися, — каже сама художниця. — Наприклад, я  самотужки опанувала різні комп’ютерні програми для графічного дизайну та обробки зображень, і це вилилося в… невеличку рекламну компанію, яку заснували ми з чоловіком. Тож я  у постійному пошуку нових форм, прийомів зображення, оригінальних ідей, завдяки яким такі звичні й знайомі нам у нашій буденності сюжети розкриваються по-новому, живуть своїм власним життям. На полотно чи папір ти виливаєш свій внутрішній стан, свій внутрішній світ —   це і є твій стиль.

Пригадую, як хвилювалася напередодні відкриття  першої виставки своїх робіт у Португалії — в одному з арт-кафе у містечку Торреш Новаш, де ми живемо. Там часто виставлялися місцеві художники, і мені було цікаво, як вони мене приймуть та оцінять… На щастя, їм усе дуже сподобалося. Це надихнуло та окрилило! Були випадки, коли глядачі говорили, що певні мої роботи до них «говорять».  Якщо людина знайшла спільну мову з витвором мистецтва – це найважливіше. Для мене як митця важливо, аби між моїми роботами і моїм глядачем був емоційний контакт,  була спільна ниточка… Я потоваришувала з відомим у Португалії італійським художником Массімо Ексспозіто: саме він придбав мою першу графічну роботу й порадив мені зосередитися на графіці — мовляв, саме ці роботи у мене найбільш філософські та глибокі… Уже за рік після першої персональної виставки в Португалії я вступила до місцевої спілки художників, а далі пішло-поїхало: брала участь у колективних експозиціях, проводила персональні виставки — загалом понад чотири десятки виставок у тринадцяти містах Португалії.

У Португалії цінують українських митців

— У Португалії цінують українських митців, адже знають, що наша художня школа дуже сильна. А я завжди і всюди позиціоную себе саме як українська художниця, а два роки тому, завітавши на Батьківщину, також провела тут персональну виставку — у Кременці, що став мені уже рідним, — каже Анет.

— Виставка графічних робіт «Життя  — як політ метелика» відбувалася в музеї  Юліуша Словацького. Загалом географія «мандрів» моїх робіт — це і Бразилія, і Іспанія, і Кабо-Верде, і Казахстан.  Ось уже два роки я викладаю графіку на спеціальних курсах для всіх охочих — за цей час матеріалу назбиралося так багато, що вистачить і на цілу книгу. Тому, власне, я і вирішила взятися за написання книги-посібника для тих, хто хоче малювати, проте не наважується зробити перший крок. Буду рада, якщо моя історія когось надихне, допоможе повірити в себе  і продовжувати робити те, заради чого живеш!   Мені дуже пощастило з рідними та близькими — вони завжди підтримують, навіть у ті моменти, коли я сама в себе не вірю, мої близькі, особливо мій чоловік, дають мені сили та натхнення творити далі… Я знаю, що завжди буду малювати, бо без цього просто не можу!

Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом