Зрештою, про війну, на яку пішов добровольцем, покинувши облаштоване життя в Італії, він уже все написав – у власній книзі «Точка неповернення». Мандри як реабілітацію для АТОвців та непопсовий туризм в Україні — у власному проєкті «По азимуту» показав. А завітавши минулого тижня до Тернополя, знайшов час, аби розповісти про усе це і «НОВІЙ…».

Про декомпресію по-тернопільськи
— Для мене Тернопіль — друге найрідніше місто після Києва, в якому я народився і нині живу, — розповідає Дмитро. — У Тернополі на Микулинецькому цвинтарі поховані мої прадід і прабабуся: вони осіли тут після Другої світової війни. З Тернополем мене багато чого пов’язує і насамперед — це школа бойових мистецтв «Характерник» і Валерій Григорович Чоботар — ветеран АТО, заслужений тренер України з фріфайту. Мені тут затишно, якось запало мені це місто в душу. Я досить багато часу тут провів, після повернення з фронту жив тут майже рік, така собі декомпресія по-тернопільськи у мене була… Друзів у мене в Тернополі дуже багато — коли приїжджаю, мені потрібно мінімум два дні, аби зі всіма побачитися.
Про «непухнастих» «кіборгів»
— Відбувши Майдан, я поїхав до Італії, працював там каскадером у парку розваг. Я люблю коней і роботу з ними, і так склалося, що там була потрібна людина з моїми навичками та вміннями: трюки, постановки. Я там непогано заробляв, мені нічого не бракувало…
Війна – це справа особиста. Кожен сам приймає рішення, чому і навіщо він туди іде. Для мене своєрідною точкою неповернення, яка підштовхнула мене повернутися з Італії в Україну і піти на війну, стала загибель мого друга Ореста Квача із Заліщиків. Був у ДАПі, Пісках, Авдіївці… Війна — це теж точка неповернення, демаркаційна лінія, яка ділить життя на «до» і «після». Це ще й дуже потужний досвід, з яким не всі справляються.
Не дуже люблю цей термін — «кіборги». Як на мене, я нічого видатного не зробив в аеропорту — хіба те, що там був… (Сміється — авт.) Не подобається мені і підхід до АТОвців на кшталт: «Бідні наші хлопчики, зараз ми вас реабілітуємо, соціалізуємо, щоб ви все забули і були такі «пухнасті…» Та не будуть, і не треба! Ветерани-АТОвці не мають бути «пухнастими»: це ті люди, які у разі потреби знову на допомогу армії прийдуть, і в будь-яких кризових ситуаціях у країні зможуть допомогти, адже мають відповідний досвід: військовий, психологічний… Не треба їх «пригладжувати», треба, навпаки, будувати з них кістяк – і армії, і свідомого суспільства.

Про «Точку неповернення»…
— Написання книжки — не лише спроба виписати з себе війну, а радше намагання «переварити» увесь цей досвід. Коли я ще був у процесі писання книги, то недооцінював її, так би мовити, терапевтичний ефект. Але насправді важко переоцінити те, наскільки книжка мені допомогла внутрішньо відродитися. Навіть не знаю, якими словами це описати… У тому стані, в якому я був тоді, іноді знаходив у собі сили тільки на те, аби писати. Вона писалася багато де і в тому числі в Тернополі. Наскільки мій літературний герой — це я? Звичайно, я писав з власного досвіду, але намагався, аби образ головного героя був збірний. Так само збірні образи є серед персонажів, хоча більшість змальовано з реальних прототипів. Так що книжка на основі реальних подій і реальних людей, хоча і з художнім «флером»… (Сміється — авт.)
Книга «Точка неповернення» вийшла друком цієї весни у видавництві «Наш формат». Чесно признаюся — спочатку в її комерційний успіх мало хто вірив. Казали — ну, якщо тисяча людей її куплять, то це вже буде багато. Нині із загального накладу трьох тисяч примірників уже продано приблизно дві тисячі — і це попри те, що карантин зірвав наші плани щодо презентаційного туру, який мав би відбуватися у багатьох містах і, звісно ж, у Тернополі.
Друзям і побратимам, тим, з кого писалася книга, вона сподобалася. Відгуки були здебільшого хороші, хоча хтось і мав до мене претензії. Так, я чесний зі своїм читачем і в книзі чесно розказую про не зовсім приємні сторони життя окремих учасників добровольчого руху. Я не хочу нічого замовчувати. Не люблю створення міфів, неправдоподібних образів. Бо коли міфи розсипаються, то це приносить ще більше шкоди. Крутість людей, описаних у моїй книзі, і їх справжня героїчність у тому, що вони роблять свою роботу попри все. Я працював над книжкою два з половиною роки. Мені важливо було зробити якісний продукт. Просто відписатися, аби відписатися, уже не «канало»… (Сміється — авт.) Тому для мене були дуже важливі позитивні відгуки Валерія Чоботаря, Сергія Притули, АТОвця-побратима по перу Валерія Ананьєва, крутих митців Артема Полежаки та Івана Семесюка. З осені планую вирушити з книгою на живі презентації — а до того часу її можна купити на сайті видавництва https://nashformat.ua/ або знайти мене на ФБ і замовити особисто у мене з підписом.

…та мандри «По азимуту»
— Проєкт «По азимуту» — власний відеопроєкт про подорожі — я розпочав три роки тому. Мандри були для мене ще одним способом реабілітації, а також можливістю розповісти про маловідомі туристичні шляхи та бути корисним для мандрівників. Відео, яке ми знімали у різних місцях України, — історії про гірський карпатський масив Мармароси, Олешківські піски та Кінбурнську косу, дивилися і ті, хто ніколи в гори не ходив, і досвідчені туристи. На жаль, ми мало відзняли: через відсутність фінансування і відеопроєкт наразі на паузі, але туризм — це те, чим я зараз займаюся. Подорожі — це справді дуже класна відновлювальна річ, і мені хотілося б щораз більше своїх побратимів-ветеранів, а також діючих військових витягувати у мандрівки. Мене тішать відгуки – ми подивилися твій проєкт, пішли цим маршрутом, так класно було! Тоді ти відчуваєш, що зробив щось справді вартісне. Важливо, щоб у хлопців, які повертаються з війни, не було відчуття, що ти залишився сам. Оце головне. Треба створювати середовище, в якому люди не почувалися б покинутими, об’єднуватися, спілкуватися. А тоді знайдеться і робота, і все інше. Оце ветеранське братерство – воно має бути однозначно. Так, нині ми бачимо, що в країні відбувається реверс, відкат назад — проте я зберігаю віру в своє середовище. Я переконаний, що наш досвід ще буде потрібен.