Перший офіційний випадок коронавірусного захворювання в Україні був виявлений 3 березня. Нині ж кількість хворих на COVID-19 у нас сягнула 13 тисяч. На щастя, майже дві тисячі українців уже змогли подолати цю незбагненну хворобу. Саме так – незбагненну, адже у багатьох вона минає практично безсимптомно, а для когось цей діагноз стає фатальним…
Безумовно, те, що все ж таки переважна більшість людей одужує без суттєвих ускладнень і навіть лікування, додає позитиву в наші тривожні карантинні будні. Як це – стати одним з тих, хто захворів на COVID-19? Як факт зараження змінює світогляд і ставлення до навколишнього світу? Про це «НОВА…» поговорила із нашими земляками, мешканцями Тернопільщини, які пройшли через випробування коронавірусом й одужали. Вони розповіли про симптоми, роботу лікарів й те, як подолали захворювання.

Ірина Радецька зі своїм синочком Сашком першими на Кременеччині потрапили до лікарні з коронавірусом. Хлопчикові нині 1 рік і 4 місяці. Він був найменшим пацієнтом в інфекційному відділенні Тернопільської міської дитячої лікарні. Їхня сім’я мешкає у селі Лідихів. Ні в чоловіка Ірини Бориса, ні в старшого сина Даниїла не виявили вірусу. Не підтвердили і в родича, який приїхав з Польщі і якого офіційні органи робили «крайнім», з’ясовуючи, від кого могли заразитися мама і дитина. Їм довелося пережити цькування й погрози. «Нашому родичеві, який приїхав з-за кордону, хотіли спалити хату…» — досі з жахом згадують Радецькі. Ірина з синочком швидко одужали, вони вже три тижні вдома. Про непрості виклики у боротьбі з COVID-19 розповіла їхня близька родичка Марія Сапіцька.

— Досі не можемо повірити, що в Ірини та Сашка був коронавірус, бо не проявлялися характерні симптоми, про які ми вже наслухались, — каже пані Марія. — У хлопчика вроджена вада серця, він і раніше нездужав, трошки набрякало обличчя. Ми живемо в одному дворі, тож усе в мене на очах. Вирішили показати Сашка лікарю-урологу в Кременці. Не було кому завезти, попросили Борисового рідного брата, але він був на самоізоляції після Польщі, тож дав своє авто сусідові — той завіз. Лікар обстежив дитину, сказав, що все гаразд. Проте хлопчик виглядав кволим. Перед тим у старшого братика зо два дні була температура, сусідські діти перехворіли, то подумали, що й малий нездужав. Дорогою заїхали також до педіатра в Почаєві. Лікар послухала, хрипів не було, здали аналізи — показники були в нормі. Коли приїхали додому, в дитинки набрякли ніжки. Повідомили лікаря. Нам порадили негайно їхати до Почаївської лікарні. Саме того дня ввели надзвичайну ситуацію в країні, всі були стривожені. Дитині ніч покапали, а вранці відправили швидкою до Тернополя. Сказали, що проблема з сердечком. Тоді все й почалося…
Наступного дня лікар повідомив, що в Ірини і Сашка взяли аналіз на коронавірус. «Де вони могли підчепити його, якщо ніде не ходили?» — здивувалася я. Районні чиновники оприлюднили інформацію, що дитина нібито заразилася від дядька, який приїхав з Польщі. Але він навіть не бачився з Сашком. Дядько живе у сусідньому селі, перебував на ізоляції. Ми нервово чекали… Один тест показав у хлопчика грип А, а інший — коронавірус. У Бориса, їхнього старшого сина, в дідуся, в мене і родича, який повернувся з-за кордону, взяли аналізи. Через два дні нам повідомили, що у всіх негативний результат. В Ірини не було жодних симптомів, але тест був позитивний. Потім з’явилася інформація, що почаївські лікарі заразилися від дитини, лікарню зачинили на обсервацію. А може, просто все «списали» на нас?.. Але який жах нам довелося пройти! Односельчани оминали нас, як прокажених. У нас з сусідами є такий звичай — щоранку пити каву в саду, але як все оте почалося — ніхто не виходив із хат. Дружина нашого родича в сусідньому селі йшла по хліб — люди утікали від неї. Говорили, що спалять їм хату — така була ненависть. Родич зривався ночами від страху… Один Бог знає, що ми пережили. Коли з’ясувалося, що ми здорові, змусили чиновників райдержадміністрації публічно вибачитися за свої передчасні висновки, через які ми зазнали цькувань. До Ірини та Сашка дуже добре ставилися в тернопільській лікарні, надали їм фахову допомогу. Небайдужі тернополяни приносили їм їжу під бокс. Це вражає до сліз! У Лідихові нині вже всі більш-менш заспокоїлися. А ми після такого випробування вже нічого не боїмося: на все Божа воля, що має бути — буде.