Усміхнені, щасливі, а в глибині серця кожної — тривога. У Тернопільському закладі дошкільної освіти (ясла-садок) №17 організували фотосесію для дружин військовослужбовців, які нині захищають Україну. Разом із дітками вони на мить відволіклися від щоденних хвилювань. Виставку їхніх портретів представлять на заході з нагоди Дня матері, який запланували на 17 травня. До організації фотосесії долучився ввесь колектив закладу разом із директоркою Наталією Ясеновською. Підготували локації, запросили візажистів, фотографа. Для кожної дружини захисника створили певний образ: мати-берегиня, мати-охоронець, мати-янгол, мати-захисниця, мати-українка та інші. Поруч із жінками метушаться діти, які, можливо, ще не до кінця розуміють реалії війни, але безмежно сумують за своїми татусями. На фотосесію завітало два десятки тернополянок, які чекають своїх захисників.

— Торік до Дня захисників та захисниць ми провели фестиваль на підтримку ЗСУ. Облаштували куточок зі світлинами татусів-воїнів наших вихованців, — розповідає директорка Тернопільського закладу дошкільної освіти (ясла-садок) №17 Наталія Ясеновська. — А цього разу вирішили до Дня матері показати наших сильних і відважних матусь, чоловіки яких на передовій. Дружинам у тилу непросто: на їхні плечі лягає багато турбот, відповідальність за дітей. Хвилюються, бо ж — війна. Співпереживаємо з ними, підтримуємо добрим словом, щоб вони відчули, що не самі на цьому шляху. Непохитно віримо, що все буде добре. На фотосесію запросили 21 жінку, діти яких відвідують заклад, також долучилися наші колеги, чоловіки яких несуть службу. Образи жінкам продумали за станом їх душі. Для кожної підібрали одяг, прикраси. Візажисти підкреслили їхню красу. Фотограф фіксує ці чудові миті. Їхні світлини покажемо у День матері. Всі ми по-своєму переживаємо війну. Дітям військових теж потрібна психологічна підтримка, тому створюємо для малечі комфортні умови, щоб не відчували, в якому складному часі живуть. На День матері проведемо благодійний захід із концертною програмою та творчими локаціями для дітей. Виручені кошти спрямуємо на потреби ЗСУ.

В актовій залі жінки чекають на фотосесію, підфарбовуються, поправляють зачіски. А поміж тим — спілкуються. Розуміють одна одну з пів слова, бо переживають подібне, бо кожна з них думками — на фронті.

Тамара Снігур прийшла на фотосесію з синами Давидом і Тимофієм.
— Нелегкий час проходимо… Чоловіки захищають країну, а жінки завжди були, є і будуть берегинями свого дому, піклуються про дітей і залишаються надійною опорою для своїх коханих. Мій чоловік більше року несе службу. Хоча зараз не на передовій, але тим не менше, він далеко від сім’ї. Діти додають сили й наснаги до життя. Вірю, що все скоро закінчиться. Нинішня фотосесія сповнила серце теплом! — ділиться враженнями Тетяна.

Наталія Матуняк працює помічницею вихователя в дитсадку. Її чоловік теж несе службу. В образі жінки-українки вона — рішуча, впевнена і сповнена віри.
— Трепетні почуття… Ми з жінками переживаємо подібне, адже кожна із нас вболіває за свого чоловіка, за перемогу нашої армії. Приємно, що нас підтримують небайдужі люди, які поруч, що не залишаємося наодинці зі своїми тривогами. Коли чоловіки — там, то у дружин — постійні хвилювання, недоспані ночі, боязнь під час сирен, бо ж невідомо, що де прилетить. Стараємося з сином підтримувати одне одного, багато жартувати, щоб не опускати рук, — розповідає про свій досвід Наталія.

Лілію Гнип обіймають два синочки — 5-річний Матвійко і 11-річний Олександр. Від квітня минулого року її чоловік несе службу в ЗСУ.
— Під час фотосесії ми пережили хвилинки радості й позитиву. Такий захід дуже важливий серед сірих буднів для жінок, які чекають чоловіків із війни, для дітей, які чекають на татусів. Приємно, що поруч — небайдужі люди. За рік масштабної війни і постійних думок про те, як там чоловік, я пережила емоційні «гойдалки». Важко… З одного боку, розумію, що потрібно це зробити, що хто, як не мій чоловік. А з іншого — хочеться, щоб війна чимскоріше закінчилася, щоб наші захисники повернулися додому, до своїх сімей. Дружинам військових доводиться брати на себе домашні турботи. Чоловік завжди допомагав виховувати дітей. Самій важче, бо сини хочуть підтримки тата. Чекаємо скорішого повернення! — усміхається Лілія.

Алла Левицька загартована війною, адже її чоловік ніс службу в роки АТО. На фотосесії вона в образі дружини-янгола. Поруч із нею — донька Кіра і син Борис.
— Чоловік із перших днів на службі, раніше брав участь в АТО. Страшно було, коли 24 лютого зібрав речі й пішов… Чоловік — моя підтримка. Тяжко нині самій із двома дітьми. Але прокидаюся щоранку, знаходжу в собі сили, варіантів нема. Не дозволяю собі піддаватися депресії. Мушу триматися, бо на мене дивляться діти. У січні чоловік мав відпустку, приїжджав додому. Безмежно раділи! Війна згуртувала українців. Хтось захищає країну на фронті, хтось волонтерить. Ніхто не залишається осторонь, — каже Алла.

Олена Кудлач із донечкою Вікторією розповідає про пережите, ледве стримуючи сльози. Цьогоріч у січні її чоловік отримав поранення в боях біля Бахмута. Нині він відновлює здоров’я у шпиталі, а далі — знову на передову.
— Із перших днів вторгнення росії мій чоловік захищає Україну. У 2014-ому служив добровольцем, тож торік, не задумуючись, подався до військкомату. Пройшов пекло біля Бахмута, отримав поранення… У перші місяці ми спілкувалися дуже рідко, бо не було зв’язку. Домовились, що якщо не буде змоги писати, то хоча б відправлятиме «плюсик». Бувало, що я отримувала єдиний «плюсик» раз на десять днів… Хвилювалася, але трималась. У найскладніші моменти мені додавала сили віра в Бога. Від осені завдяки супутниковому інтернету трохи кращий зв’язок, тому частіше спілкувались. Донечка ще не до кінця все розуміє, а синові 11 років — вболіває за татуся. Чоловік скоро знову поїде в гарячі точки. Все буде добре! — впевнена Олена.

Олеся Школьна одягнула сукню синього кольору, а її донечки — 4-річна Діанка і 10-річна Зорянка — жовтого. Рідні барви українського стяга!
— Торік 24 лютого ми прокинулися вдосвіта і дізналися з соцмереж про наступ… Чоловік зрозумів, що треба іти. Подався пішки через усе місто до військкомату, бо маршрутки й таксі не їздили. Наступного дня вже був у військовій частині. Пройшов навчання і відтоді виконує бойові завдання в різних точках. За цей час приїжджав на десять днів додому у відпустку. Стараємось щодня зідзвонюватись. «Усе добре», — щоразу повторює. Якщо він не має змогли телефонувати, то радію звичайному смайлику в чаті. Коли ж до мене набирають із незнайомого номера, охоплює страх. Не знаю, чого чекати… Якось ми гуляли з дітьми, задзвенів мій телефон. Дивлюся — незнайомий номер. У слухавці чоловік представився військовим. У мене все охололо… «Не хвилюйтеся! З вашим чоловіком усе гаразд. Просто хочу уточнити деяку інформацію…» — пояснив. Коли чую від когось, що чоловіки утікають від повісток, не хочуть іти на службу, то розумію, що у нас різне бачення. Так, мій чоловік ризикує, я хвилююся, але іншого способу звільнити країну від окупантів у нас нема. Якби не наші захисники, то невідомо, чи ми могли б нині жити в своїх домівках, у нашому рідному Тернополі. Війна ще незавершена, тому гуртуємось і робимо все для перемоги!