«А чом би й ні?» — фраза, яка дозволяє втілитися в життя навіть найнеймовірнішим мріям. Помандрувати Європою на своїх двох…  двох колесах, себто,  — а чом би й ні?..  Саме так вирішив тернополянин Роман Клименко і, осідлавши «двоколісного друга», вирушив назустріч своїй мрії… Що з цього вийшло? Понад п’ять тисяч подоланих кілометрів та сім країн (Польща, Чехія, Австрія, Швейцарія, Франція, Іспанія та Португалія), у яких вдалося побувати упродовж 60-денної мандрівки! Але це всього лише сухі цифри. Насправді один ровер плюс один ентузіаст дорівнює… безліч неймовірних вражень та пригод, десятки нових знайомств, сотні світлин, тисячі не лише подоланих кілометрів, а й насамперед моментів, які назавжди залишаться у пам’яті серця…

—  «Наприкінці цієї подорожі ти зустрінеш абсолютно нову для себе людину, і цією людиною будеш ти», — сказала мені перед моїм від’їздом подруга. І як у воду дивилася! — розповідає Роман. — Бо саме у таких мандрівках ти не лише відкриваєш світ для себе, а насамперед справжнього себе…

На день тратив 5 євро, за всю мандрівку — 500

Шлях до мандрів у кожного свій, але навіть найдовша подорож починається із маленького кроку. 28-річний Рома працює у сфері ІТ, у мандрах далеко не новачок. Про мандрівку до найзахіднішого мису Євразійського континенту —  мису Рока, що у Португалії, мріяв уже давно, готувався, «обкатував» велосипед…

— Чим більше катався, тим більше розумів, що ідея поїхати до кінцевого «пункту призначення» саме ровером не така вже й божевільна, як може здатися на перший погляд, — сміється хлопець. — Щоправда, трохи «підкачала» компанія: якщо за півроку до поїздки у мене було з півдесятка «гіпотетичних» компаньйонів, то за місяць до «часу ікс» я зрозумів, що або їду сам, або не їду взагалі… Забігаючи наперед, скажу, що найважчі аспекти подорожі були не фізичні — день у день, у спеку й дощ, на рівнині й під гору крутити педалі, а саме моральні: коли від побаченого і пережитого у тобі тісняться сотні слів, а нема до кого вимовити їх уголос…

Спершу хотів вирушити велосипедом з самого Тернополя, але тоді згадав ями на трасі Тернопіль — Львів і велоподорож офіційно стартувала 4 серпня із польського Перемишля.

Пригадую, як, попрощавшись із друзями, сидів у електричці «Львів-Тернопіль», косив оком на ровер та чималий баул біля нього і думав: «Рома, що ж ти робиш?..» На щастя, жодного разу за свою мандрівку я не пошкодував про неї, більше того, зрозумів, що саме подорожі є найкращою освітою, інвестицією і просто — справжнім проживанням життя…

Пригадую, як, попрощавшись із друзями, сидів у електричці «Львів-Тернопіль», косив оком на ровер та чималий баул біля нього і думав: «Рома, що ж ти робиш?..»  (Сміється, — авт.) На щастя, жодного разу за свою мандрівку я не пошкодував про неї, більше того, зрозумів, що саме подорожі є найкращою освітою, інвестицією і просто  — справжнім проживанням життя…

У дорогу взяв лише найнеобхідніше —  намет, легкий спальний мішок, похідні душ та аптечку, туристичний газовий пальник і скромний проднабір. Ще — мінімальний запас одягу та набір для ремонту ровера. Все це якраз вмістилося у стандартний велобаул місткістю 60 літрів.

Фінансові витрати за двомісячну подорож протяжністю
5 700 кілометрів склали всього 500 євро. Це за все – і повернення назад автобусом із Португалії до Тернополя  (150 євро), і їжа —  на харчування виділяв собі приблизно по 5 євро в день. Та головне не у відстані й грошах, а в тому, що довів собі: якщо чогось справді хочеш, то завжди знайдеш і спосіб реалізації.

«Накручував» по сто кілометрів у день

— Мій маршрут  пролягав через Польщу, Чехію, Австрію,  Швейцарію, Францію, Іспанію та Португалію. Режим подорожі був досить напружений. Щодня стартував приблизно о 8-ій ранку і долав до сотні кілометрів. Щоправда, деколи  в особливо колоритних місцинах міг влаштувати день релаксу…

В Європі для подорожі на велосипеді є все необхідне: спеціальні дороги для двоколісників і незвичайна для українських велосипедистів ввічливість з боку водіїв автомобілів. Єдиний трафунок із поліцією був у Чехії, де велодоріжок узагалі немає, і доводилося виїжджати на автобан, що заборонено. Проте поліцейські лише ввічливо попереджають і просять з’їхати з дороги…

Найбільш комфортними під час подорожі були Австрія та Швейцарія. Там прекрасна велоструктура:  облаштовані велодоріжки, де все — для зручності мандрівника, фантастичні краєвиди під час дороги.  Трохи незручною була Франція, де і велоструктура гірша, і дороги теж… Немає такого порядку, сміття більше.  Щодо безпеки: якщо у Польщі та Чехії я ще трохи «смикався», пристібаючи велосипед перед кожним походом у супермаркет та щоразу забираючи з собою увесь чималий баул, то в Швейцарії узагалі залишав велосипед непристебнутим, —  кому в країні з середньою зарплатою у 4 тисячі євро мої речі потрібні?.. (Сміється, —  авт.)

Ночував у наметі, встановивши його на березі річки чи в якійсь затишній місцині на міській околиці. За весь період подорожі жодного разу не ночував у кемпінгу, хоча їх траплялося чимало. Платити по
10 євро лише за те, щоб поставити намет там на території,  не бачив сенсу, —  краще витратити ці гроші на харчування. Чай-каву та незмінну вівсянку готував на пальнику, а всі харчі – солодощі, хліб, ковбасу, овочі – купував. Великих міст намагався уникати — у маленьких менше шуму та криміналітету… Під час мандрівки мені щастило: сприяла і погода — лише кілька днів були дощовими, і люди, які виявилися надзвичайно гостинними. Із шестидесяти днів подорожі понад 15 ночей я провів у домівках тих, із ким нас познайомила дорога. Причому із більшістю тих людей донині підтримую контакт, — вони справді неймовірні!

Найкраще в Європі —  краєвиди, люди, дороги

— Мовного бар’єру у більшості з країн (хіба що, може, в Чехії, а також французькій та іспанській глибинці, де рятували кілька вивчених слів, ну, і мова жестів) не відчув: для спілкування середнього рівня англійської вистачало. І взагалі, прості європейці, з якими зустрічався на своєму шляху, мені дуже сподобалися, — зізнається Роман. — Скажімо, іспанська пара, яка просто побачила, як я розкладаю намет на пляжі (чесно кажучи, в Європі це заборонено, проте якщо не шуміти, то ніхто не матиме до тебе претензій), прийшла, аби запросити до себе додому! Або 70-річний швейцарський дідусь, з яким познайомилися на велодоріжці (!) і в чийому домі я жив, почуваючи себе при цьому не чужинцем, а членом родини…

У кожній з семи країн не витрачав багато часу на «масові» туристичні місця. Чим довше подорожуєш, особливо якщо це за один раз, тим більше відчуття і враження змішуються, особливо якщо це “стандартні” – “wow, який гарний собор”, “wow, який гарний будинок”, далі цей “wow-ефект» просто нівелюється…  Тому  “ганявся” за іншими  враженнями: яскраві «соковиті» ландшафти, які так і просяться на рекламні буклети, пронизливо-красиві гірські пейзажі, від яких аж зашпори у серце, тиша і спокій кришталево чистих озер чи безлюдного пляжу біля моря…

Узагалі, кожен день цієї подорожі починався з хвилюючого очікування чогось нового, а закінчувався  п’янким післясмаком, який складно передати за допомогою слів. Кожна країна, кожне місто собливі, цікаві і різноманітні. Слів забракне, аби описати емоції, які «накривають» тебе серед величних Альп, передати красу Дунайських каньйонів та колорит австрійських містечок, у яких час, здається, зупинився кілька століть тому… У мене був тільки приблизний маршрут,  і в межах одного напрямку я міг собі дозволити імпровізувати.   Скажімо, у Швейцарії злізти нарешті з велосипеда і піднятися на гору-двохтисячник, вдосталь накупатися на пляжах Франції, виділити час і помилуватися творіннями Гауді у Барселоні…

Усюди було феєрично, цікаво і трішки авантюрно… Нині, півроку по тому, коли трохи відпочив (хоча на велосипед з того часу ще так і не сідав!), можна спокійно «перегрупувати» спогади і братися за планування нового маршруту.  Краса, яку я бачу довкола у мандрах, відкрила мені очі на багато речей. Світ неймовірно цікавий, і планів й задумів ще страшенно багато. Головне, щоб часу вистачило, а наплічник у мене завжди напоготові.