Люди старшого і середнього віку, безумовно, пам’ятають лозунг “Два світи – два способи життя”. Стосувався він разючих відмінностей між “світлою” радянською дійсністю і “моторошними” реаліями капіталізму. У нас радісно усміхалися і їли морозиво дітки, котили дитячі візочки молоді матусі (теж усміхнені), солдати в Афганістані садили дерева (знову ж таки – з усмішкою від вуха до вуха), Софія Ротару співала “Я, ты, он, она, вместе целая страна”, крива злочинності неухильно падала донизу, а “окремі недоліки” якщо й “мали місце”, то з ними велася непримиренна боротьба. Більше того, навіть землетруси і повені у нас були якимись м’якшими чи що, не такими руйнівними і спустошливими, як на якихось Філіппінах.

У них же поліція щосили гамселила палицями бідолашних негрів, доведені до відчаю пролетарі страйкували і з надією поглядали у бік червонозоряного Кремля. Тамтешня молодь не мала жодної (ну, зовсім жодної!) перспективи у житті, була духовно отруєна усілякими “Rolling Stones” та іншими поп-артами і поголовно сиділа “на голці”. Задурманений такою пропагандою “гомосовєтікус” зиркав по той бік “залізної завіси” з підозрою і все принюхувався, коли ж отой “загниваючий Захід” почне тхнути настільки, що сморід стане нестерпним. Але запаху гниття чомусь не було й не було, а навпаки – “загниваючий” Захід пах Chanel №5 і One Man Show, вживав не плодово-ягідне “чорнило”, а  Moselwein, носив не фуфайки й кирзові чоботи, а усілякі pret-a- porte і haute couture.

На цю тему можна говорити дуже довго, але мені отой давній лозунг про два світи згадався  із зовсім іншого приводу – крізь призму стосунків з представниками арабського світу. Маю в цьому делікатному питанні деякий власний досвід. Свого часу мені довелося заявляти свої законні права на помешкання, яке без мого відома й згоди здали в оренду двом студентам з Іраку. Звісно, у мене на руках був паспорт з відміткою про реєстрацію; для більшої переконливості я запросив двох дільничних інспекторів і ріелтора й, наскільки міг, пояснив здивованим квартирантам, що мої претензії цілком обґрунтовані. Один з них сприйняв це відносно спокійно, а от очі іншого спалахнули такою люттю, успадкованою від войовничих предків, що якби в його руках була крива шабля із дамаської сталі, мені, мабуть, було б непереливки. Мої вимоги були абсолютно законними, підтвердженими документально; у мене за спиною стояли двоє правоохоронців у формі, готових у випадку загострення ситуації втрутитися. І все ж якусь мить я відчув не те, що острах, а збентеження: цікаво, що було б, якби правда хоч трохи була на боці отого нащадка Саддама Хусейна? Не виключено, що він кинувся б на мене з кулаками, а то й з чимось гострішим. Я ледь не відчув себе чужим у своєму помешканні, а в ширшому розумінні – чужинцем у рідній країні.

Представників іншої раси, зокрема, з арабського світу, стає у нас дедалі більше. Цей процес загалом характерний для Європи, і ми не є винятком. Не беручи назагал під сумнів добропорядність студентів, котрі приїжджають вчитися до нас і тим паче не закликаючи до расової чи національної неприязні, або ж, як нині прийнято казати, ксенофобії, все ж не можу не зазначити, що мусульманський світ живе за своїми законами, не завжди зрозумілими й прийнятними для нас, а іноді й ворожими, і далеко не всіх їх наша традиційна і загальновідома толерантність спонукає до виявлення відповідної ввічливості й усвідомлення себе гостями в Україні. По-справжньому дикий і шокуючий випадок стався нещодавно в Полтаві. Двоє місцевих мешканців сиділи на лавці біля пам’ятника Гоголю. Поруч голосно перемовлялися семеро іноземних студентів арабської зовнішності, один з яких плюнув на пам’ятник. Полтавчанин зробив зауваження, що так робити не годиться. Натомість почув не вибачення, а отримав неадекватну і агресивну реакцію. Українця жорстоко побили, а потім один з іноземних студентів Полтавського медуніверситету (от навчився вже “гуманізму”!) по-звірячому стрибнув йому на голову з лавки і проламав череп. Його другові також добряче перепало. Зате місцеві поліціянти — одна лиш ввічливість і безхребетність. Зловмисників навіть не затримали на місці, не перевірили на предмет вживання алкоголю чи наркотиків, а обмежилися мирною напутньою бесідою. Коли ж подія набула широкого розголосу, то найбільш агресивного таки взяли під варту, а інші навіть не постали перед судом, хоча теж брали участь у побитті українців, життя одного з яких дотепер під загрозою. Йому зробили трепанацію черепа, видаливши пухлину розміром з тенісний м’ячик і частину скроневої кістки, провели ще кілька складних операцій… Чи можливо, щоб так себе повели українці у будь-якій іншій країні, не говорячи вже про арабську чи взагалі мусульманську? І що б з ними було?!

У такі моменти дуже добре розумієш, що недарма країни, які прийнято називати цивілізованими, вживають заходів для впорядкування імміграції з країн “третього світу” (хоча, як свідчать останні події в різних країнах Західної Європи, це не гарантує безпеки). Очевидно, в найближчому майбутньому це питання постане й перед нами. І чи не ризикуємо ми поряд із стрімким та невпинним зниженням чисельності власне українців у не такій вже й віддаленій перспективі втратити власну етнографічну самобутність чи навіть генотип?

…Я іноді з легким смутком спостерігаю, як якась наша Галина, Тетяна чи Наталка йдуть, обійнявшись, із смаглявим молодиком і щось весело щебечуть чужою мовою. Не зовсім звично і природно також бачити, коли жінка з українським прізвищем і зовнішністю носить хеджаб (а таке вже перестає бути дивиною).   Безумовно, цих новітніх роксолан ніхто силоміць не тягне у полон, однак чи є їхній нібито свідомий вибір справді усвідомленим? І чи не є він водночас докором усім нашим іванам, михайлам, романам за нездатність чи небажання зробити наших обраниць щасливими?

Ігор Дуда